Читати книгу - "Джеррі-Островик"

додав він, не затпувшись, хоча й не подумав би так казати, якби не завважив у стариганових очах тієї тривоги, — мушу сказати, сер, що в Південних морях справді без ліку закопаних скарбів. От хоч би на Кілінг-Кокосі — там мільйони й мільйони, і не чого, а англійських фунтів, дожидають щасливця, що добуде карту.

Тепер Доутрі справді міг би заприсягтися, що вгледів полегкість у очах Старого Моряка, і вони знов затяглися мрійною плівкою.

— Але мене скарби не цікавлять, сер, — докінчив стюард. — Мене цікавить пиво. Можете вганяти за своїми скарбами скільки вам завгодно, мені байдуже, аби я мав свої шість кварт щодня. Тільки попереджую вас по-чесному, сер, перше ніж підписати контракта: коли пива не стане, я почну цікавитись, за чим ви там уганяєте. Я завше люблю, щоб усе по-чесному.

— То ви ще хочете, щоб ми й за ваше пиво заплатили? — спитав Нішіканта.

Доутрі ледве повірив своїм вухам. Та треба було користатися з нагоди, поки єврей мириться з фермером, якому ще переказують гроші.

— Авжеж, сер. Це одна з наших умов. О котрій годині, сер, з'явитись мені завтра по обіді до посередницької контори підписати контракта?

— Барила й скрині, барила й скрині, цілі купи золота на сажень у піску, — забубонів Старий Моряк.

— Ви тут, я бачу, всі трохи схибнуті, — осміхнувся Доутрі. — Та мені нема діла ні до чого, поки ви ставитимете пиво й платитимете чесно платню кожного першого числа, а тоді розрахуєте мене в Сан-Франціско. Поки ви додержуєте умов, я пливтиму з вами хоч і до дідька в зуби й дивитимусь, як ви впріваєте, викопуючи з піску свої барила га скрині. Мені не треба нічого, аби тільки я вам пасував та ви згодні були на наші умови.

Нішіканта озирнувся на компаньйонів. Грімшо й капітан Доун кивнули головами.

— Тоді завтра о третій годині приходьте до посередницької контори, — погодився єврей. — А коли ви станете до служби?

— А коли ви відпливаєте, сер? — спитав Доутрі.

— Післязавтра вдосвіта.

— Ну, то завтра ввечері я прибуду на шхуну й стану до служби, сер.

Піднімаючись трапом із кают-компанії, він ще чув позаду бубоніння Старого Моряка:

— Вісімнадцять днів у баркасі, вісімнадцять днів пекла…

РОЗДІЛ X

Майкл покинув «Макамбо» тим самим шляхом, як і попав туди: крізь ілюмінатор. І так само сталося те ввечері, і так само прийняли його Квекові руки. Все те зроблено швидко й рішуче, тільки-но смеркло. Доутрі обв'язав свого прокаженого слугу линбою під пахви й спустив із шлюпкової палуби в катерок, що дожидав під бортом.

Сходячи вниз, стюард зустрів капітана Данкена, і той вирішив остерегти його:

— Глядіть мені, щоб ніяких викрутів з Кілені-боєм, стюарде. Ми повинні відвезти його назад до Тулагі.

— Аякже, сер, — погодився стюард. — Я задля певності держу його під замком у каюті. Хочете побачити, сер?

Така щира готовість сама собою збудила в капітанові підозру, і йому майнуло в голові, що, може, спритний стюард уже сховав Кілені-боя десь на березі.

— Атож, я б хотів привітатися з ним, — відказав Даикен.

Пін щиро здивувався, коли ввійшов до стюардової каюти й побачив Майкла: той спав долі, скрутившись калачиком, і відразу схопився. Та капітан здивувався б ще дужче, якби міг бачити крізь зачинені двері, що почало діятися в каюті, щойно він вийшов. Доутрі став квапливо передавати крізь відчинений ілюмінатор усе своє майно, аж до черепахових плиток на гребінці та фотографій і календарів зі стін. Майкл, якому наказано мовчати, пропхався крізь ілюмінатор останнім. У каюті лишились тільки порожня матроська скринька та дві валізи, бо вони не пролазили в ілюмінатор.

Коли Доутрі кілька хвилин перегодя вийшов на палубу й спинився біля трапу погомоніти з митним урядовцем та вахтовим-стерничим, капітан Данкен, мимохідь глянувши на нього, й не подумав, що бачить свого стюарда востаннє. Він ще простежив очима, як Доутрі сходить на берег з порожніми руками, без собаки, і покволом іде під електричними ліхтарями по пірсу.

А за десять хвилин після того, як капітан востаннє побачив стюардову широку спину, Дег Доутрі вже сидів у катерку зі своїм добром і плив до Джексонової бухти. Схилившись над Майклом, він гладив його. А Квек, щось тихенько мугикаючи з радощів, бо знову був з усім, що мав дорогого на світі, ще раз лапнув за кишеню благенької куртки — упевнитися, чи не забув своєї улюбленої дримби.

Дег Доутрі заплатив за Майкла, і заплатив щедро. Щоб не збуджувати підозри, він не вибрав у конторі Бернса Філпа своєї платні. Там зосталось його зароблених двадцять фунтів — якраз та сума, що він колись у Тулагі вирішив узяти за собаку. Він украв Майкла, щоб продати. А вийшло так, що він купив пса за ті самі гроші, які спокусили його.

Слушно сказав хтось, що кінь спідлює підлого й ушляхетнює шляхетного. Так само й собака. Через Майкла Дег Доутрі вчинив підло, коли вкрав його, щоб продати. А заплативши за пса так дорого з самої тільки любові, якої жодна ціна не відстрашує, він учинив шляхетно — знов же через Майкла. І, пливучи в катерку тихим рейдом під ясними південними зорями, Доутрі ладен був поставити на усю свою долю, аби не розлучатися з собакою, в якому спершу вбачав лише еквівалент кількох десятків пляшок пива.

Щойно розвиднілось, «Мері Тернер» вийшла на буксирі з гавані й відпливла в море, і Доутрі, Квек та Майкл востаннє попрощалися з сіднейським портом.

— Ще раз моїм старим очам пощастило побачити цю чудову гавань, — забубонів, стоячи позад них, Старий Моряк; і Доутрі мимохіть завважив, як нашорошили вуха фермер і лихвар та як вони значуще перезирнулись. — У п'ятдесят другому… так, у тисяча вісімсот п'ятдесят другому році, в отакий самий день, як оце, ми відпливли з Сіднея на «Пильному», горлаючи п'яних пісень. Гарне суденце було, панове, ох, і гарне… І команда — голінна, брава команда, всі молоді, всі до одного, і матроси, й старшина, жодному не було сорока, всі веселі, одчайдушні хлопці. Капітан, правда, був уже літній добродій — двадцять вісім років, зате третьому помічникові минуло тільки вісімнадцять, і щік його, вкритих оксамитним пушком, ще не торкалася бритва. Він теж помер у баркасі. А капітан пустив із себе дух уже під пальмами на острові, не скажу якому, і темношкірі дівчата плакали над ним, як остуджали вахлярами його спечене сонцем тіло.

Далі Доутрі вже не слухав, бо зійшов униз братися до роботи. Одначе, застилаючи койки свіжими