Читати книгу - "Грот афаліни"

можна було почути, що іще говорив японець. А те, що повторював, усміхаючись, Пуолів батько, розбирали чи здогадувалися по губах:

— Ні, мій не такий… Мій — ого! Він ще малий був, а я вже казав дружині: «О, цей вирвикишка далеко піде!» І бачите — правда. Дасть бог, та ще ожениться на багатій…

Моторка робила різкий крен то ліворуч, то праворуч, поки вирулювали на вільний простір, і доводилося хапатися за борти, щоб не вивалитися. А Джива усе хвалився Пуолом: який вродливий… який сміливий, який здібний та грамотний.

— Та брехня все це! — наче з прив'язі зірвався Янг. — І Пуола вже на світі немає! Убила його тріада і в морі утопила! Ми бачили, як поліція його діставала!

Радж схопив його однією рукою за потилицю, а другою затиснув рот, але Янг викручувався і мугикав, кричав, поки не викричався. А Джива схилився спиною на ящики, почав хапати повітря ротом, як риба. Радж відштовхнув од себе Янга — «Дур-рень!», кинувся до Дживи, зачерпнув за бортом долонею води, линув йому на обличчя.

Нарешті Джива почав дивитися нормально, але дихав стогнучи.

— Що з ним? — прокричав з корми японець, тримаючи руку позад себе, на важелі руля. — Чи хоч живий? Не доведи господи, ще один небіжчик буде на човні, тоді доведеться човна міняти. Злий дух поселився в ньому.

— Нічого, хазяїне… Пробачте мені, хазяїне… — постарався сісти Джива. А Радж, балансуючи руками, вернувся на своє місце. Човен уже вийшов у відкрите море, і хвилі потроху захлюпали через борти, довелося і йому, і Янгу взятися за черпаки, вихлюпувати між шпангоутами воду. — Хазяїне, ви чуєте? Мені вже зовсім добре… Я ще дужий, і ви мене не проганяйте. Я ще все можу робити… — і не витримавши, згорбившись і тремтячи, заплакав.

Янгові було прикро і соромно, хоч за борт стрибай.

5

Натачу з батьком знайшли кілометрів за п'ять від Кампонгу на кокосовій плантації. Це кілометрів чотири по тій дорозі, якою йшли на болото шукати вільні землі, іще ліворуч з кілометр. Здалеку відчули запах диму і солодкувато-приторний дух гарячої, щойно з печі копри. Побачили на краю плантації і повітку з пальмового і бананового листя — довгу, не такі курені, як робили в них на Біргусі над ямками-жаровнями. Біля повітки стояла бідарка-візок, запряжений осликом. Вусатий дядько в капелюсі скидав з візка підвезені горіхи.

Підійшли ближче і впізнали: перший чоловік за візком Амат, Натачин батько. Бере кожний горіх і довбає ним об гострий, забитий у землю кілок, облущує з горіха верхню волокнисту шкаралупу — койру. Голенькі горіхи, без сорочок, з кістяним звуком падають під ноги іншому чоловікові, а той змахнувши із-за плеча широким і довгим, важким парангом — розрубує, розколює голі горіхи пополам, відкидає половинки до повітки.

Привіталися палко, Амат і Радж навіть обнялися, причому Амат смішно відставляв долоні, клейкі від шкаралупи, — щоб хоч не забруднити гостя. А з Янгом Амат привітався кумедно — притулився лобом до лоба, ніби хотів зробити «буц-буц», кольнути рогами, а потім виставив пальці літерою «V» і вколов ними Янгів живіт. Гарний настрій був у дядька Амата!

— А де Натача, дядьку? — запитав Янг, викручуючись, рятуючи свій живіт.

— А он, під кущами. Там і мати… Копру виколупують.

Янг залишив Раджа розмовляти з дядьком Аматом, який знову схопив горіх і почав облущувати його об кілок, а сам повернув за повітку.

Натача з матір'ю сиділи під крислатим кущем бугенвілів і виколупували з іще гарячих половинок шкаралупин сухі, руді, зморщені шматки ядер — ту саму копру. Натача і так темна, негритка, а тут ще замурзалась… Не стримався Янг, розреготався.

— О-ой, Я-янг?! — ніби проспівала Натача. — Ти що, а неба впав? — і засвітилась уся, засоромилась. — Мамо, поглянь, а Янг виріс! Їй-богу, вусики навіть позначилися.

Тут уже і Янг засоромився: та ну, отаке вигадала… А вголос сказав:

— Мені дванадцять років сьогодні.

І краще б не говорив: ця вертуха підхопилася на ноги і… цмок Янга у щоку, цмок у… Ні, в другу не встигла, Янг відхилився — і ще дужче засоромився.

— Я вітаю тебе!.. Ми з мамою вітаємо. Тільки подарувати тобі нема чого. На, хоч копри погризи… Може, не снідав сьогодні.

— Коли те було… Але я не хочу їсти, — сказав Янг, й сам підставив пригорщі, узяв Натачине частування. Сів коло них на траву, потроху заспокоюючись. Не думав, що так розхвилює зустріч з Натачею!

— Ну, розказуй, Янге, де ви тепер і що поробляєте, — попросила лагідним голосом Према, Натачина мати. — А ми от, бачиш, де опинилися. Курені тут поробили з гілля — недалеко. Малі там сплять. А коли почнуться дощі, то не знаю, як буде. Але спасибі Вішну, хоч таке місце знайшли. Платять тільки батькові нашому і он тому чоловікові, що рубає на половинки… Ну й збирачам. А ми вже так тут допомагаємо батькові, бо запарка у них. Треба і горіхи готувати для сушіння, і за вогнем дивитися, і перевертати-сушити, і виколупувати із шкаралупин, запаковувати в мішки. Від тонни копри платять, а на тонну потрібно тисяч сім-вісім горіхів. Без рук лишитись можна.

Янг слухав вродливу Натачину матір, думав, що Према[16] дуже підходить для неї ім'я. Крадькома любувався і Натачею, порівнював їхні обличчя і бачив, Що Натача і цяточки матері побрала. Він відчував, що після Раджа вони найближчі і найдорожчі йому люди. На запитання відповідав повільно, старався говорити поважно, як дорослий. Навіть похвалився, що тепер працює в дельфінарії і Судзір-дресирувальник не може без нього обійтися. Натача щиро реготала з фокусів Бобі, вона вже заочно полюбила це хитреньке дельфіненя.

— Піди вже, донечко, відпочинь трохи, побігай з Янгом, — відпустила їх Према.

Натача зраділа.

— Пити хочеш? — запитала вона Янга: побачила як важко він плямкає губами, ворушить язиком, жуючи копру. І не дочекавшись відповіді, схопила в зуби свій ніж, підвела голову: на яку пальму полізти? Ага, ось на цю, трохи нахилену… І кинулась крізь кущі до пальм. Невдовзі Янг побачив її над кущами — видиралася на пальму спритно, як мавпа. Через кілька хвилин на землі загупали горіхи. А скоро і сама з'явилася з оберемком горіхів на руках, задихана, очі палають.

— Коліно он подряпала, — не знайшов що сказати Янг.

— А-ат… — байдуже махнула рукою і побігла з горіхами до дядька з парангом. — Зрубайте їм маківки!

Дядько зрубував, а Натача роздавала: Раджу… батькові… самому рубщикові… А три відкриті принесла до кущів, найбільший подала Янгові.

— Донечко, ти так більше не роби.