Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

тоді на таке ще не зважився, навіть уві сні. Зате я розповідав йому про те, як у тролейбусах нам наступають на ноги прикрі ленінградські тьотки і як вони за це на нас визвіряються, і як, почувши, що ми розмовляємо між собою не такою мовою, вголос починають цим обурюватися, як і загалом всякими этими из провинции. Провінція — саме це слово! Вони завжди вживали слово «провінція» — так наче самі були мешканками Риму часів імперії. Ленінград — єдине на той час есесесерівське місто, де замість «женщина» казали «дама»: «Дама, пройдите на два шага вперед, а то из-за вас дышать нечем!».

Я входив у раж, мої історії нанизувались одна на одну, і всюди фігурували якісь перестарілі ленінградські — так отож! — дами, тобто перехожі і зустрічні бабуні, бабулі, бабеґи, блокадниці, процентщиці, таємні вбивці Раскольнікова. Вони встрявали в наші розмови, повчали, робили зауваження, не впускали нас до музеїв та равелінів, а якщо впускали, то вже ніколи не випускали назад, ніби цар декабристів. Одного разу (історія походила з 1979 року, з першої моєї вилазки до СПб) ми накупили нюхального тютюну у спеціалізованій крамниці («Не тютюну, а табаки», — виправив мене Тарас Григорович), так отож, ми накупили нюхальної табаки десь в околицях Чорної річки, де свого часу підстрелено Пушкіна, і пірнули там же в метро, а вийшли з нього, звісно ж, на Невському, звідки рушили ще далі вниз, до Фонтанки й Анічкового моста. Дорогою ми почали нюхати табаку. Ми схвильовано розривали пакетики і втягували її щосили, всіма своїми молодими ніздрями, всіма порами. Ми так жадібно накинулися на неї, бо у Львові її чомусь ніде не продавали, ані у Львові, ані в Києві, ніде. Ясно, що ми з незвички сильно розічхалися, всі як один, ми чхали і вмирали від сміху, бо як було стриматися — чхавка, сміх, істерика, розбухлі носи, соплі, сльози. І тоді одна з типових ленінградських бабеґ (ми її щойно обігнали, начхавши їй, мабуть, не хотячи на спину) заверещала нам услід голосом актора Мілляра, який у тогочасних фільмах-казках часто грав Бабу-Ягу: «Прекратить чихание! По Невскому идете!».

Він слухав і хитав головою в шапці зі смушу. Не знаю, навіщо я розповідав йому це. Можливо, я провокував його на Фінське Болото (ну, скажи, скажи ж хоч раз!), але він так і не сказав. А крім того, я прагнув його розвеселити. Мені здавалося, що виходить смішно, як у Гоголя з «Носом». Ну так, Невський проспект — це не він, це вже Гоголь. Вони поділили своє місто на райони і навіть на квартали, ці російські малоросійські писаки-класики.

Здається, він зник на світанку — як усі духи. На прощання просив не вірити полякам і особливо німцям, а триматися «свого, слов'янина, милого брата». Ще докоряв мені, що я, темнота необразованная, нічого не чув про питерский рок і, живучи в такому місті, не відвідую клубу на Рубінштейна, 13.

Я фізично відчув, як мені його тепер не вистачатиме. Коли я пишу «фізично відчув», то це слід розуміти як «ледь не заплакав».

Наприкінці жовтня ночі різко подовшали і на Ленінград лягла непролазна тінь балтійської зими. Хоча снігу ми так і не дочекалися. Та ніхто й не збирався дочікуватися. Ми востаннє продерлися якимись трамваями й автобусами, чимось іще через усе ще завалене напіврозкладеними, але вже підмерзлими динями й кавунами місто аж до Обводного каналу. Ми ледве встигли до свого талліннського вагону на Варшавському вокзалі. Щойно тепер, коли я дописую ці рядки, мені зненацька стає невимовно добре. Боже, в які чудові місця ти мене закидав! І як солодко нам кохалося в тому голоді й холоді, у тій воді, у тій красі, чистій геометрії, в добу імперії, нам з провінції.

ЛІНЦ, 2007

Суккуб, яка сама вигадала для себе це ім'я, пам'ятає про ту пригоду щось таке, чого я пам'ятати не можу. «У певний момент, чекаючи на тебе, я відчула, що навіть індійські паскудства на стіні починають мене збуджувати», — відповіла вона у листі. Я просив її нагадати, як називався той курйозний готель у Лінці.

Завдяки їй тепер я вже не забуду: готель, у якому вона чекала не менше восьми годин, називався «Мюльфіртельгоф». Суккуб замовила в ньому номер «Камасутра». Мабуть, її увагу притягла вивішена в інтернеті готельна реклама: «Камасутра — тисячолітнє мистецтво любощів, ідеальна кімната для закоханих! Облаштовано зі смаком: ліжко під балдахіном, доторк Індії». У німецькому оригіналі згадане ліжко під балдахіном називається Himmelbett — небесне ліжко. Слово «доторк» для більшого еротизму подається англійською, але, як усі іменники німецької, пишеться з великої літери — Touch. Ось яку винахідливу роботу виконали не знані мені рекламісти готелю, щоб нас до нього позаманювати.

Але поки Суккуб знемагала очікуванням у підбалдахінному просторі «Камасутри», приречена збуджуватися спогляданням, як вона це назвала, індійських паскудств, тобто настінного розпису з доволі відвертим зображенням анального злягання в давнину, я ніяк не міг потрапити на власний виступ. Мій перший літак запізнився саме настільки, щоб другий злетів у повітря вже без мене. Того пополудня він був останній між Віднем та Лінцом. Залишалося сідати в машину, що її люб'язно надали авіалінії, і наздоганяти на автобані те, що було втрачено в небі. Слово «люб'язно» я вживаю тут без крихти іронії, а слово «наздоганяти» — з великою домішкою сарказму. Бо наздогнати вже не вдавалося нічого — ані запланованого на пізній пополудень інтакту[64], ані власного читання для нижньоавстрійської публіки в Будинку Адальберта Штіфтера в тому ж таки Лінці. Невдовзі з'ясувалося, що нижньоавстрійська публіка — не лише гостинна, але й по-ангельському до біса терпляча. Вони вже дізналися, що я втратив літак. Вони так само дізналися, що авіалінії люб'язно довезуть мене автомобілем. І вони вирішили чекати — попри щонайменше півторагодинну затримку з початком вечора.

Тут я, напевно, мушу дещо уточнити, щоб зняти можливі спекуляції. Насправді авіалінії подали мені свою службову чорну машину не тому, що я для них така важлива птиця, як і не тому, що аж так перейняті літературними вечорами в місті Лінці. Про Адальберта Штіфтера їхній водій теж нічого не знав, хоч і я не надто багато міг йому розповісти. Однак авіалінії зобов'язані доставити свого пасажира до кінцевого пункту у найшвидший спосіб, от і все. На заднє сидіння нашого авта запакувалося ще троє пасажирів, дві дами і сильно підхмелений, та все одно вельми інтеліґентний професор математики. Зрозуміла річ, то були поляки.