Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Це випливало як з підхмеленості, так і з інтеліґентності. На відміну від мене, вони запізнилися з Варшави, а потрапити мали до Зальцбурґа. І тільки на цьому відтинку, поміж віденським летовищем Швехат і Лінцом, я з ними опинився, як це іноді називають колеґи-літератори, в одному човні. Професор, не тільки математик, а й видатний спелеолог, час від часу передавав мені почату пляшку «Фінляндії». Мені покращало. У мене зненацька з'явилися додаткові дві години життя. Я споглядав австрійські коров'ячі пагорби за вікном і вкотре думав про взаємозалежність людини та ландшафту.

(Гаразд, насправді я думав про Суккуб та про всі її ландшафти).

У цей час вона, перезбуджена спогляданням настінного розпису в кімнаті «Камасутра», могла виходити на прогулянку Ґрабеном. На ній напевно був той її бандитський капелюх, і навколишні албанці напевно зачіпали її хто криком, хто поглядом.

Коли о восьмій двадцять ми загальмували перед Будинком Штіфтера в Лінці, пляшку «Фінляндії» було спорожнено лише наполовину. Завдяки цьому я радше без проблем розшукав залу, в якій мене дочікувалося з півсотні людей. На мою появу вони зааплодували так гучно, ніби я приніс їм вістку про безсмертя душі. Я відчув себе закривавленим героєм битви, що крізь ворожі шрапнелі все-таки пробився до розташування своїх.

Цікаво, що робила Суккуб, поки я читав ті два уривки з «Московіади»? Ходила берегом Дунаю і змушувала арабів озиратися?

Найгірше, що ми з нею мешкали в різних готелях. Мені було замовлено «Вольфінґер» — той, що в самому центрі на Гауптплятці. До речі, тепер я знаю, звідки в поезіях Петра Мідянки взялося слово «гоп-пляц». Але це принагідно.

О дев'ятій двадцять я нахабнувато запропонував публіці розходитися. Але в неї виявилося до мене ще багато запитань. Я відповідав на них до за чверть десята, після чого з'явилися нові запитання. Вони виникали з моїх відповідей на попередні. Я вже бачив, як довга вервечка тамілів так і тягнеться слідом за Суккуб — повз індійський ресторан «Тадж Махал», уперед, усе ближче до її готелю. Я навіть бачив, як роздуваються в них ніздрі. Перед тим я ніколи не бував у Лінці і, відповідно, не міг знати, що в ньому є саме цей індійський ресторан. Але в ту мить я бачив його цілком виразно — і вивіску, і світильники, і столики надворі. У своїх відповідях я робився надміру різким і, мабуть, поверховим. Публіка все одно поаплодувала на завершення. «Зрештою, можемо ще поспілкуватися з нашим гостем у фойє при келиху вина», — оголосила господиня вечора.

І поки я, граючи вилицями, уявляв собі, як десяток індусів уже кружляє довкола Суккуб у готельному номері, повільно роздягаючи її, якийсь ученого типу хлопчина з келихом вина взявся настирливо переконувати мене, що капіталізм — це нудно, а Захід — жахливо. Хоча ні, швидше навпаки: капіталізм — це жахливо, а Захід — нудно. Я не став би йому заперечувати, навіть якби не мусив нікуди і негайно бігти: мені справді було і жахливо, і нудно. Свій келих вина я випив двома ковтками. Добре, що австрійці подають вино ахтелями.[65]

Коли я врешті вирвався в густе червневе смеркання, мене вела вже тільки інтуїція. Ну, можливо, ще нюх. Я йшов на запах Суккубових соків, що в цю мить рясно потекли з неї під дією індійських пестощів і паскудств. Це притягало навіть сильніше, ніж моя улюблена річка. Я взяв цілком правильний напрямок — від Дунаю. На Адлерґассе я справді побачив «Тадж Махал», знаменитий індійський ресторан. Це зміцнило мене в моїх запалених візіях. Але домчавши до Ратгаусґассе, я збився зі сліду і замість продовжувати шлях уперед, повернув у ту ж таки Ратгаусґассе праворуч.

Лише через два місяці я зрозумію, навіщо це трапилося.

Я щосили гримотів по асфальту (бруківці?) своєю торбою на колесах, і це змушувало час від часу озиратися кількох підлітків переді мною. Судячи з їхнього силуваного й дурнуватого реготу, вони випили цього вечора більше ніж по кухлеві пива і їм тепер хотілося виглядати сильно вгашеними. Проте серед них був один, що дійсно був таким. І він ішов дуже непевно, спотикався й анітрохи не реготав. У мить, коли я обганяв їх, уже зовсім поруч із Гауптплятцом, він не спиняючи своєї лунатичної ходи почав блювати — просто перед собою, фонтаном. Ні, він не обляпав мене, справа не в цьому. Просто мені зробилося до щему жаль його. Тому я так і запам'ятав це блювання — бо мені зробилося жаль, що вони всі з нього тепер іржуть і він такий самотній, п'яний та нещасний у цій компанії начебто друзів.

Уявіть собі, через два місяці я знову опинився в Лінці, на тому ж місці. І я побачив там сліди того його блювотиння! Через цілих два місяці! То було схоже на простягнуту звідкись із темряви руку. Ні, я не шукав їх — просто, впізнавши місце, я глипнув на асфальт — і на ньому все ще були сліди, сліди плям від його блювотиння. Це змусило мене пригадати все інше: як зі своєї кімнати в готелі «Вольфінґер» я врешті набрав номер Суккуб, і як почув у слухавці її вологий і вже дещо хрипкуватий голос.

ЛІСАБОН, 2000, 2005

Іноді в цій книжці трапляються міста, які свого часу зазнали землетрусу. Великий Лісабонський землетрус 1755 р. стався рівно через 399 років після Великого Базельського. Число 399 видається мені значно цікавішим, ніж, наприклад, 400. До того ж воно значно самобутніше, ніж 999 чи тим більше 666. Таким чином, навряд чи тут обійшлося без творчої присутності Верховного Дизайнера. Ця трійка у поєднанні з двома дев'ятками є цілком неповторною особливою конструкцією.

Першого разу в Лісабоні ми відокремилися від нестерпної решти на Праса до Комерсіо, де всіх зігнали до вельми дорогої ресторації з Фернандо Пессоа на фотошпалерах. Ми вислизнули з неї лише вп'ятьох і щасливо рушили куди очі бачать. Насправді про те, куди ми йдемо, все знали поляки. Тоді я вперше в житті почув слово «Альфама». Я почув його ще за сніданком у готелі, і потім воно вже не відпускало: Альфама, Альфама. Арабські слова, наче реп'яхи, мають особливу здатність чіплятися. «Альфама», — повторив я рівно через п'ять років і п'ять місяців, коли Пат запитала мене в Лісабоні, куди нам іти. Рівно п'ять років і п'ять місяців сиділо в мені це слово, очікуючи своєї миті.

Отже, першого разу ми брели вп'ятьох — здається, Мадаленою — вгору і невдовзі опинилися на тих сходах коло Сан