Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

він п'яний. — Дякувати Авалеї, ти прийшов. Це жахливо. Це було жахливо.

Я рушив до нього. Виткі лози шелестіли й лоскотали мені щиколотки.

— Амаїв! — промовив гострий голос. — Що ти витворяєш із тим світлом? Зараз же загаси, тільки олію не розлий.

Дівчинка слухняно задмухнула світло.

— Йому приснився поганий сон, ямас.

— Поганий сон. — Мирос зітхнув. — Навіть спання небезпечне…

Вони сиділи під низьким муром, що тягся вздовж краю даху; виткі рослини вкрили тут камінь густою завісою. Мирос, тримаючи пляшку, сидів з опущеним поглядом і ховав обличчя в тіні; дівчина з упертим підборіддям поклала голову йому на плече. Трохи осторонь від них сиділа висока дівчина у шалі, широко розкинувши ноги і розвернувши ступні досередини. Гадаю, вона була несповна розуму. Наближаючись до них, я перечепився через порожню пляшку і з розгону сів посеред звислих лоз.

— Обережно, — обізвався Мирос. — Ото гримнешся з даху, вай, і я, на додачу до всього, ще буду винен у смерті евнеаньї.

Дівчина, привалившись до нього, почала хихотіти і ніяк не могла зупинитися. Мирос нетвердою рукою простяг мені пляшку.

— Ось, друже. Випий. Я віддав усю випивку Ларіс. П’ємо тепер завдяки її гостинності.

Я надпив трохи очисної тейви і повернув йому пляшку. Дівчинка зі шрамами примостилася поруч зі мною, підкуливши ноги, наче спритне мале звірятко.

— Ану марш до ліжка! — перемкнулася на неї дівчина біля Мироса, коли приступ хихотіння раптом урвався.

— Я не можу заснути, — запротестувала-заканючила дитина.

— Зараз отут заснеш, і хто тебе тоді нестиме сходами донизу?

— Я буду спати на даху, — рішуче заявила дитина.

— Тобі не можна спати на даху. — Старша сестра опустила голову, як розлючена корова. З цього, а ще з упертості, з якою вона говорила, та з невиразних приголосних я зрозумів, що вона також п'яна, і то дуже.

Мирос обіймав її однією рукою. Він погладив її по тімені, й вона, зітхнувши, знову притислась до його плеча. Він підняв голову і подивився на мене; місячне світло явило риси його обличчя, що розпливлися від випитого.

— Це Ларіс, — сказав він поривчасто. — Це Ларіс, справжня дочка Долини. Я вже віддав їй дві пляшки тейви. Це все, що в мене було. Я готовий віддати їй все, чим володію. І цього не буде досить. Цього ніколи не буде досить за Нічний Ярмарок.

— Так-таки все? — хитро запитала Ларіс, смикнувши за комір його туніки.

— О боги, — застогнав Мирос. — Ось бачиш, як воно буває, мій друже. На, випий ще. Та не такими малими ковтками, бо воно не подіє. Нехай ніхто не відкидає її гостинності.

— А, так-так, — дурнувато шкірилася Ларіс.

Я випив, скоріш заради того, щоб розвіяти власне збентеження, аніж од справжнього бажання хильнути тейви. Завдяки напою зірки стали виглядати яскравішими, немов вирізаними з неба кравецькими ножицями. Десь далеко в полях валували пси.

— Ларіс, Ларіс, — сумно протягнув Мирос. — Ти не знаєш, хто я. — Він сперся головою об мур, його риси у бляклому світлі згладилися. — Ніхто не знає, хто я, — пробурмотів він. — Може, за винятком мого дядька. Навіть Джевік не знає, а він же мій найкращий товариш на схід од Сінидре.

— Я знаю, хто ти, — заявила Ларіс.

— Ні. — Мирос втомлено похитав головою, катуляючи нею по муру. — Ніхто не знає. Ніхто з вас. Джевіку. — Я відчув, що він дивиться на мене, хоча його очі губилися в тіні. Лише щока й чоло блищали. — Ти думаєш, Джевіку, що я шляхетний пан, — хрипко вів далі. — Але ти помиляєшся. В мене нема честі. Я забуваю все, забуваю кожного. Одного дня я забуду навіть Нічний Ярмарок. Я забуду його на досить довгий час, щоби знову сміятися. Я ненавиджу себе за це… Одного разу я спробував піти до війська. Щоб послали на Лелевай. Всі казали, що я не зможу пройти вишкіл. І вони мали рацію. Я забагато пиячив — ти ж знаєш: коли носиш меч, вони дають тобі кредит всюди… А скільки я просадив у грі! Словом, меч мені довелося повернути. Десь із рік я думав, що помру від сорому. Я довів, що всі вони мали рацію — брати, дядьки, всі… Але потім… — Він знизав плечима. — Мені забракло мужності й на те, щоб убити себе. Здавалося, набагато розумніше поїхати на полювання…

Він засміявся, але навіть у місячному світлі було помітно, як напружились м'язи довкола рота.

— Правда полягає в тому, що в житті мені вдавалися лише дві речі: полювання і лондо. Навіть у коханні я невдаха. Навіть у служінні богині. І тому, моя Ларіс, я сплю сам.

Він поцілував її в тім'я.

— Ні, ні, — тупо повторювала дівчина, чіпляючись за комір його туніки. — Я знаю, хто ти. Ти чоловік, що був мені провіщений у таубелі, чоловік з довгою тінню.

— Ні, — заперечив Мирос. — Я — не він. — Він нахилився і тицьнув мені в руки пляшку тейви. А тоді, з деякими труднощами, відсунувся од Ларіс. Коли він з нескінченною ніжністю прибрав свою руку, якою досі обіймав її за плечі, вона схопила його за туніку малими безцеремонними руками.

— Це помилка, — сказала вона, п'яна і сумна, коли йому врешті вдалося повернути її руки на її власні коліна. — Ти мав кохатися зі мною, ламмаро. У цьому домі ми не знаємо сорому. Всі ми втратили свій сором, коли втратили своїх братів. Ось дивися. — Вона вказала на свою сестру, високу дівчину в шалі, яка сиділа як загіпнотизована і споглядала свої притрушені місячним пилом долоні, відкриваючи й закриваючи їх. — Вона носить бродрик, але не є вдовою. Вона зовсім не заміжня. —