Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

наповнився беззвучним багатоцвіттям «блискавок». Здалося, невидимий диригент змахне чарівною паличкою і, тішачи слух землян, поллються звуки барв із піднебесся, затьмарюючи багатство симфонічного оркестру, об’єднаного з музичними інструментами, що будь-коли звучали на Землі.

Прочитавши подаровані аркуші, Андрій на німе запитання друга відповів:

– В опису Північного Сяйва одразу відчуваю перо геолога. Краще від найкращого!

– Намагався, – односкладово відповів Льонько, скромно похнюпившись.

– Розфарбував небо. Геологічну карту уявив під час читання щоденникового запису. Для когось, можливо, й «пересолодив», ускладнив епітетами і переліком мінералів, народжених Північним Сяйвом. Проте, судячи з твого запису, не лише простий смертний, але й генії навряд чи зможуть словом, фарбою, звуком передати чарівливу красу, створену Майстром – Мистецтвознавцем Природи. Спробую накидати етюд за твоїми записами, доки своїми очима не побачу. Уявляю, які відчуття чекають і що додадуть до мого враження!

– Різні відчуття, – Льонько намагався зрозуміти сенс останнього речення Андрія, від несподіванки внутрішньо зіщулився, немов товариш міг підслуховувати розмову з батьком. Сидів якийсь час нерухомо, мимоволі пригадуючи тихо-далекі слова тата, сказані при зустрічі, коли, не витримавши, прочитав йому щоденниковий запис про Курейку: «Ти ж Грициков! Зумієш зробити крок на правильну стежку, точніше, обчисливши, вгадати правильний траверс – видерешся, підкориш Еверест піраміди влади. А там, дивися, й на пупку запануєш. Солодше від влади підмісячний світ не знає нічогісінько. Влада для людей, без сумніву, вагоміша й бажаніша, ніж жовтий диявол».

Порівняння політика з альпіністом видалося Льонькові дуже точним. Лише іноді, перечитуючи запис, він усе частіше аналізував відчуття, народжені Курейкою. Зараз він зрозумів, що загальне захоплення й подив біля Пантеону непомітно перероджувалися в заздрість до слави великих світу цього, у бажання виправдати натяк батька. Візьме штурмом вершину під назвою «Пік Вождя» – можливо, і на його, Грицикова, честь спорудять ще величніший і грандіозніший Пантеон?!

Стежа десята. Роздуми поряд із мавзолеєм

Іванов стояв неподалік виходу з вічного помешкання вождів і дивився вслід студентові МГУ в новенькій формі. Майор ніколи не скаржився на пам’ять, але зараз відчував роздратування. Впевнений: цього хлопця зустрів уперше, але обличчя знайоме. Навіть розмовляв нещодавно з ним. Мимо проходили мовчазні та засмучені відвідувачі мармурової «оселі», а він, як завжди, подумки повертався в часи Революції. До розмови зі «Сталевим Федором».

Здавалося, ця розмова відбулася вчора. У крайньому випадку – минулого тижня. І що більше минало часу, то більше переконувався: будівництво не комунізму, а навіть соціалізму неможливе при нинішньому рівні суспільної свідомості та свідомості сучасної окремої людини. А вожді десятиліттями своє розуміння добра насаджували й продовжують силоміць насаджувати народові, доводячи кращі задуми до абсурду. До крові. Такий ланцюжок збудували і будують керманичі з добросердною метою. Не розуміють, що насильством не перемогти час. Насильство ж породжує заздрощі й злобу, а це врешті-решт пряма дорога до злочину.

Згадуючи минуле, Іванов ступив на бруківку Червоної площі, пройшов повз Історичний музей і почав звично блукати центром столиці, розв’язуючи не розв’язувані питання, які завжди ставали ще більш складними після огляду Мавзолею. Нещодавно він знову зустрівся не з портретним усім відомим недосяжним Вождем, а з рябим, побитим віспою обличчям чоловічка, «розпареного» не щедрим жаром, а червоним світлом електролампи.

Майор від однієї думки про Вождя несподівано для себе обережно оглядівся, потім посміхнувся. Завжди пам’ятав про заборонене. Про розписку. Про сувору обіцянку зберігати державну таємницю. За життя Вождя ховав папірець. Чому ж моторошно навіть тепер, коли Сталін майже рік спочиває вічним сном. Цього він також не розуміє.

1

Чому? За чиїм наказом або примхою його, старлея, раптом терміново на винищувачі відрядили до Грузії? У Цхалтубо. У районному КДБ зустріли доброзичливо. В очах – цікавість, змішана з настороженим подивом. Розпитали про дорогу, самопочуття. Добряче нагодували і, нічого не пояснюючи, ввічливо запросили пройти в шостий павільйон санаторного комплексу.

Коли йшов алеями евкаліптового гаю і навіть переступав поріг павільйону, мандражу не відчував. Відчував, як і служиві, подив. Але в коридорі їхні натяки переросли в підозру. Розумів: іде до якогось цабе. Перед високими дверима жижки затряслися. Та що говорити про ту мить: зараз лише подумав про шостий павільйон – по спині холодок загуляв.

Іванов і тепер не може згадати, як раптом опинився в передпокої сам. Немов у ступорі, обережно не йшов, а нечутно ступав по килиму. Боячись торкнутися крісла, обігнув його боком, як краб; здивували низький столик із простенькою карафою та склянками, трюмо з кушеткою – усе здалося убогим порівняно з меблями кабінету начальника зони, змайстрованими табірними умільцями. Погляд довше затримався на стінах, приблизно на метр оздоблених мармуром, але байдуже ковзнув по секції батарей на дванадцять ребер.

Старлей зрозумів: знаходиться в роздягальні – вона ж кімната відпочинку. Далі за логікою – процедурна. Перевів подих, відчинив двері, зробив крок через поріг. У просторому приміщенні замість ванни – невеличкі басейни. На кушетці сидів непоказний чоловічок у білих підштаниках. На розпареному після басейну обличчі «буяли» віспини впереміш із рудим ластовинням. І руки в ластовинні з рудуватим волоссям. Піднята нога застигла на коліні другої. У пальцях правої руки – велика англійська шпилька. Чоловічок звично-буденно кріпив шпилькою шкарпетки до білих кальсонів. «Охоронець цабе», – вирішив Іванов, розгублено шукаючи поглядом поміж зачинених кількох дверей вхід у потрібне приміщення.

– Доброго здоров’ячка, – голосно й бадьоро почав Іванов, але тут же осікся, забарився, не знаючи, яке звання в непоказного чоловічка. – Куди накажете?

– Тихіше, товаришу старший лейтенанте. Мі спілкуємося дружньо. Не на плацу.

– Пробачте, – не вірячи, що чує знайомий до болю голос, після розгубленої паузи почав Іванов і знову здивовано замовк, вдивляючись у незнайоме обличчя.