Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Почувайтеся впевненіше, товаришу Іванов Іване Івановичу.

– Так точно, товаришу Сталін, – випалив Іванов розгуб-лено, але вже переконаний, що перед ним сам Вождь. Живий вождь. – На портретах… На плакатах…

– Що, на фотографіях і на плакатах Вождь молодший і красивіший? – Сталін, примовляючи, засміявся. А погляд пильний, чіпкий. – Оригінал без ретуші розчаровує?

– Усі фотографії проходять ретуш, – миттєво пояснив Іванов, подумки нахвалюючи себе. Він добре пам’ятав і вчасно інтуїтивно згадав слова одного знайомого: мовляв, Сталін лютіє від будь-якого підлабузництва та лизоблюдства. Особливо шаленіє від брехні.

– Це правда, – після короткої паузи погодився Вождь, не зводячи зі старшого лейтенанта жовтувато-пильний погляд.

Іванов глянув на Мавзолей і знову подумки перенісся майже на рік тому. Деякий час Вождь мовчки порався з англійськими шпильками, а гість розглядав ванну кімнату. Досвідчене око швидко визначило: приміщення – приблизно вісім на вісім метрів. Два вікна. По краях – біле та матове скло, а в центрі – зелене. На ньому око відпочивало від люто-ярої зливи вогненного світила. У вікна вмонтовано десять маленьких вентиляторів. Біля кожного – свій вимикач, як у звичайних люстрах. Стіни приблизно по груди людини оздоблені зірчасто-бузковими кахлями, а вище – білі. Звичайні. Іванов нарахував чотири секції батарей. У кожній – п’ятнадцять ребер; а вище по стінах – шість світильників, схожих формою на розкрите віяло, прикрашених обідками на три «поверхи»: блакитними, білими й знову блакитними квітами.

Посеред кімнати – ванна. Як малесенький басейн. П’ять сходинок униз. Поруччя з лівого боку. Глибина – десь до пупа. Дно викладене дрібними кахлями з густо-синім облямуванням, а по краях – темно-цегляним, як у під’їздах звичайних будинків. Пам’ятав і двері в душову. Доріжка килимова. Така сама, темно-бордова, як в обкомівського або в іншого великого та часто-густо і в малого керівництва. «Стояла» і друга ванна. Приблизно три на два метри. Біла, з вузеньким густо-синім обідком на дні. У ній – чотири сходинки. А глибина – теж десь до пупа. Ще окремий вхід на п’ять сходинок. Усього в апартаментах Іванов нарахував четверо дверей.

– Ві, товаришу Іванов, заспокойтеся і все добряче роздивіться, доки я упораюся зі шпильками. – Сталін показав гостеві велику шпильку. – Потрібно інженерам наказати винайти щось простіше та зручніше для тримання шкарпетки.

– Інколи в житті простіше винайти складну річ, ніж якийсь дріб’язок, товаришу Сталін.

– За принципом, що все геніальне – просте, – живий бог посміхнувся у вуса. – Це – велика філософія.

Колишній слідчий прагнув вихопити з побаченого те, що для більшості смертних видається несуттєвими дрібницями, але дрібниці часто-густо розкривають людину швидше й краще, ніж контрольовані нею вчинки та слова. За життя Сталіна та й після його смерті ще кілька років більшість чоловіків, справді, прикріплювали шкарпетки до кальсонів шпильками чи спеціальними резинками-підтяжками.

Доки Іванов розглядав приміщення, Вождь упорався зі шкарпетками і великими шпильками, які народ чомусь прозвав циганськими.

– Пропоную, товаришу старший лейтенанте, перейти в кімнату відпочинку. Думаю, ві тут уже все «сфотографували»?! – раптом мовив Сталін, пестячи трьома пальцями рудуваті вуса.

– Несподівано все. Несподівано. Загадково, – Іванов здивувався, як? чому? вимовив фразу, ризиковану в подібній обстановці. – І ніякої розкоші.

– Говорите, товариш Сталін живе без розкоші! Загляньте в решту дверей. – Сталін заховав усмішку в прокурених вусах. – Упевнений, бажаєте!

– Даруйте, товаришу Йосипе Віссаріоновичу.

– Та ві ідіть. Дивіться, – відчувши нерішучість старшого лейтенанта, повторив Господар країни.

– Як Ви бажаєте, товаришу Сталін. – Іванов квапливо заглянув у всі двері ванної кімнати й повернувся до Вождя.

– Ві любите чай, товаришу Іванов? – Сталін поволі підвівся і попрямував у кімнату відпочинку.

– У нас у Сибіру говорять: чай не п’єш – звідки сили береш! А після лазні чай – перша річ.

– Добре говорять. – Господар сів, жестом запросив гостя до столика.

– Спасибі. – Гість тупцював на місці.

– Не соромтеся, товаришу Іванов. Сідайте, пийте. – Сталін кивком голови знову показав на склянку в ажурному підскляннику. Голос звучав твердо, але дружньо, а жовтуваті очі, мов у тигра, вивчали уважно, та без холодку, люті чи злоби, як найчастіше «малюють» зараз недруги грізний погляд диктатора. – Та ві пригощайтесь. Пийте. Колись із гордістю розповідатимете, як чаювали з кривавим вождем.

– Йо-йосипе Віссаріон-но-оновичу…

– Ві чули… Ві працюєте в таборі. Ві працювали слідчим, – несподівано для себе перебив Сталін. – Чули ж про тирана?

– Чув, – без роздумів прошепотів Іванов. Миттєво. Не відводячи погляду.

– Ві не тільки правдива, але й хоробра людина, – після паузи мовив Господар, знову пестячи трьома пальцями рудуваті вуса.

– Дякую…

Замовк Іванов, чи то згадуючи події далеких років, чи то думаючи про щось важливе, таємниче. Майбутнє.

Після двох ковтків гостя Вождь зачаював зі шматочком цукру. Уприкуску. Чай міцний. Майже вишневий. Аромат якийсь особливий. А можливо, гостеві здалося з переляку й раптової спраги, через що язик у роті мов розпух. Задерев’янів.

– Ві не кваптесь, товаришу Іванов.

Голос Вождя звучав глухо, задумливо, та співрозмовник не звертав на це уваги. Думки від напруги плуталися, але до цього часу він жодного разу не схибив. І що довше, то більше несподівана зустріч із земним богом нагадувала ту, післяреволюційну. Зі «Сталевим Федором».

Помітивши порожню склянку й скутість гостя, Сталін підсунув вазу з варенням та цукорницю ближче до нього, вимовив по-домашньому тихо:

– Підливайте ще, якщо сподобалося.