Читати книгу - "Чтиво"

— «Ніч»,— підказав Сейворі.

— Точно. «Кривава» і таке інше, друга книга — саме в ній і був фальшивий код.

У Пфефферкорна очі округлилися.

— Фальшивий шифр?

— Не могли ж ми скористатися справжнім. Ми не маємо «Інструмента».

— Але навіщо ви підсунули мені фальшивий шифр?

— Щоб порушити схему передачі і створити плутанину.

— Хто ж тоді убив Жулька?

— Якщо хочете, щоб я висунув здогадку, то це ваш уряд. Вони його не дуже любили.

— Але як? За вашими словами, «Кривава ніч» була фальшивкою.

— Господи, чоловіче, ви ж не єдиний популярний письменник. Наказ убити Драгомира міг міститися в будь-якому з дюжин трилерів.

Пфефферкорн потер скроні.

— Не кваптеся,— доброзичливо сказав Тітиїч.— Усе дуже складно. Іще ікри?

— Ні, дякую,— сказав Пфефферкорн.— Навіщо ви змусили «Двадцять шосте травня» викрасти Карлотту?

— Ну, ідея полягала в тому, щоб отримати «Інструмент»,— чи, я б сказав, фальшиву версію «Інструмента», бо ясно, що будь-хто, подумавши хвилин п’ять, зрозуміє, що ваш уряд ніколи не віддасть справжній «Інструмент», хоча, дякувати богу, ми можемо розраховувати, що наші друзі за кордоном навіть і п’яти хвилин думати не будуть,— який надасть «Двадцять шостому травня» достатньо впевненості, аби підтримати превентивний страйк проти мене, і це стане непоганим стимулом, аби розібратися з ними.

— Я так розумію, що розібратися з ними ви можете просто зараз,— сказав Пфефферкорн.

— Правда. Але краще, коли вони зроблять крок першими. Хулігани нікому не подобаються. І дуже добре, що ми маємо підтримку міжнародного комітету. Дуже зручно з геополітичної точки зору. Отже, доки все йде добре. Я попросив свого посередника натякнути, що кращий час для вторгнення настане одразу ж після святкування ювілею. Схрестимо пальці і почнемо в перший тиждень жовтня.

— Досі не розумію, навіщо вам мене вбивати.

— Ви не дали мені закінчити. Одна з ознак успішної ділової людини — її здатність оцінити нову інформацію і креативно скористатися несприятливою ситуацією. Не переймайтеся, що вас упіймали. Ви аж ніяк не могли цього передбачити, бо хоч я знав, що ви в місті, не став би хапати вас до неділі. Я, як то кажете ви, американці, прийняв рішення «прямо перед матчем».— Тітиїч струсив попіл.— Бути підстреленим і так незручно, але для піару це іще гірше. Розумієте, у моєму всесвіті найбільш за все цінується репутація. Не можу легковажно ставитися до того, що кажуть про мене люди. Не можу дозволити, щоб казали: «Климент слабкий, починає здавати...» Це погано для бізнесу. А те, що є поганим для мого бізнесу, є поганим і для економіки, отже, поганим для всієї країни. Люди знають, що в мене стріляли. Знають, що нікого не покарали. Це псує мій імідж «безжального» чоловіка. Справді, мою репутацію це дуже заплямувало. Мені довелося звернутися до консультантів. Як правило, такі речі мені не подобаються. Від групового обмірковування у мене шкіра свербить. Мушу зізнатися, я був уражений ясністю їхніх висновків, і хоча певен, що від їхніх рекомендацій ви в захваті не будете, поради були недвозначні: найкращий спосіб відновити мій «кровожерливий» імідж — це продемонструвати, що я так само як і раніше здатен помститися. Вони розробили сутичку на п’ять-десять балів з публічною стратою. Але тут існує цікавий поворот. Страта відомої чи видатної особи додає два-три бали. Гадаю, це має якось стосуватися влади. Щось на кшталт: «Видатна особа є сильною, тож той, хто вбиває видатну особу, в будь-якому разі сильніший».

— Я не відомий,— сказав Пфефферкорн.— Я не видатний.

— Мій шановний пане, іще який відомий. Зараз ви найгарячіший письменник.

— Через письменників ніхто не переймається,— сказав Пфефферкорн.

— Злабійці переймаються,— зауважив Тітиїч.— Література підживлювала нашу національну боротьбу чотири сторіччя. Ой-ой, будь ласка. Тільки не плачте. Я чудово розумію, чому вам не подобаються такі висновки, але факти є фактами, n’est-ce pas? Нічого особистого. Отже, я сподіваюся, вам удасться сьогодні отримати трохи насолоди від життя, бо завтра вас розстріляють, публічно. Вибачте, що попереджаю за такий короткий час. Приємного дня.

фефферкорна відвезли до камери смертників у пурпуровому лімузині. Їхали мальовничим маршрутом. Сейворі сидів поруч і розказував про численні пам’ятки Східної Злабії. Старе місто реставрували і повернули йому колишню славу, додавши нову, штучно зістарену бруківку, нові карнизи та ґаргулій на соборі. Усе було тихим, немов у кошмарному сні. Ніхто не прогулювався. Ніхто не кидав монетки у фонтан. Лімузин проїхав повз розкішний публічний парк, повний бездоганних квітів. Ніхто в ньому не грівся на сонечку. Ніхто не бігав за фрісбі. Проїхали повз оперний театр, музей сучасного мистецтва, Злабі Дісней, торгівельний район,— усюди було порожньо. Немов вибухнула нейтронна бомба, лишивши по собі ідеальну тишу, ідеальний холод.

Не встиг Пфефферкорн спитати, куди всі поділися, лімузин завернув за ріг, і вони опинилися в кварталі, який можна було б назвати Лас-Вегасом, позбавленим смаку. Водій знизив швидкість до п’яти миль за годину,