Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

у тому, що він заперечував можливість війни з Гітлером і написав анонімку на вчителя Кульчицького.

Те, що Олексія Кульчицького засудили саме за те, що той не заперечував таку можливість, було принаймні дивно.

А увечері усі Засмужні зібралися на подвір’ї у сусідів, де відзначали хрестини новонародженого хлопчика. Під розлогою яблунею поставили довгий стіл, за яким сиділо зо два десятки каменюхів. Гостина вже доходила до кінця, коли біля воріт зупинилися два велосипедисти. Це були літнього віку озброєні гвинтівками німецькі солдати.

За столом запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся, боячись навіть рухом викликати невдоволення прибульців. А солдати зайшли на подвір’я, оглянули «трапезників» і звернулись до господині:

– Мамка, дай яйка!

Перелякана господиня подивилася не на чоловіка, а чомусь на Теодора Засмужного. Той підвівся, повагом вийшов з-за столу.

– Wie können wir Ihnen helfen?[27]

Здивовані солдати переглянулися.

– Звідки ви знаєте німецьку? – поцікавився старший. – Ви німець?

– Ні, – відповів Теодор. – Просто я служив в австрійській армії. То що ви хочете?

– Чи не можете ви продати нам яйця?

Засмужний обернувся до господині.

– Меланко! Дай їм яєць!

– Скільки? – занепокоїлася вона.

– Та дай з десяток. Не обіднієш, а вони відчепляться.

Сподіваючись на таке легке вирішення несподіваної проблеми, Меланія заспішила до курника і невдовзі повернулася, несучи у запасці знесені сьогодні яйця. Їх було більше, ніж десять, але жінка віддала б ще більше, щоб непрохані гості відчепилися.

– Nein! Nein! – замахав руками один із солдатів. – Засмажте!

– Приготуй їм яєчню, – переклав Теодор.

– Як? – запитала Меланка. – Тверду чи на м’яко?

У відповідь на запитання Засмужного другий німець покрутив кистю руки, мовляв, перемішати.

– Перемішай їм.

– Як то?

– Та подобається їм так! Давай скоро.

Меланка заспішила до кухні, а решта залишилися на дворі.

– Миколо! – звернувся Теодор до господаря. – Принеси панам солдатам випити.

Але солдати від випивки відмовилися. Натомість старший сказав:

– Там у вас у рові лежить чиєсь тіло.

– Де? – занепокоївся Теодор.

– При в’їзді у село. Не порядок це. Негайно приберіть!

– Приберемо, – пообіцяв Засмужний.

Тим часом господиня принесла повну пательню ячниці, що парувала. Задоволені німці пересипали яєчню у казанок, після чого молодший дістав з кишені зім’яту банкноту.

– Bitte! – простягнув він господині.

Краєм ока Теодор помітив, що це польські гроші, але раніше він їх не зустрічав.

Солдати знову сіли на велосипеди і поїхали на схід. За столом почулися полегшені зітхання.

Але Теодор охолодив їх.

– Німці казали, що перед селом у рові хтось лежить, – сказав він.

Чоловіки підвелися.

– Михайле! – покликав Теодор сина. – Подивись, хто це. Може, хтось з наших. І не пускайте дітей, не для їхніх очей це.

Михайло передав дочку, що увесь час сиділа у нього на руках, Ганні і з іншими молодшими чоловіками заспішив до сказаного місця, а старші повільно рушили услід.

Ще здалеку вони помітили, як односельці витягують з рову чиєсь нерухоме тіло.

– Наш? – запитав Теодор Засмужний.

– Наш, – відповів Михайло.

– Хто?

– Петро Липацький.

Чоловіки обступили розпростерте на дорозі тіло. Обличчя нещасного було побите, все у крові; закривавленою була і сорочка.

– Хто ж його так? – запитав Іван Засмужний.

– А ось ті, кому Петро і служив. Видно, не хотіли возитися з ним або німці завадили завезти в район. От тут і застрелили.

– Що ж робити?

– А що робити? Давайте віднесемо додому. Єва завтра поховає. Нехай хтось приїде возом.

А назавтра у село повернувся Дмитро Засмужний. З його слів виходило, що його полк потрапив в оточення і повністю здався у полон. Зразу ж тих червоноармійців, які жили на цій території, відпустили по домах, а інших загнали у тимчасові табори.

На запитання, де Степан, Дмитро відповів, що той потрапив в інший підрозділ, якому вдалося вирватися з оточення.

Окупація

Крайсгауптманшафт Рава-Руська. Дистрикт Галичина. Генерал-губернаторство.

Серед величезної території України, зайнятої німецькою армією і розділеної нею ж, загубилося невелике село Кам’янка Лісна. Ті два німецькі солдати на самому початку війни виявилися чи не єдиними окупантами, яких бачили каменюхи. Звичайно, жителі села зустрічали німців у Жовкві чи Раві-Руській, але у саме село вони не заїжджали. Натомість буквально через місяць після того, як радянські війська залишили навколишню територію, селян зібрав Микола Зелений, молодий хлопець з Боброїдів, і сказав, що його призначили поліцаєм у селі, що він має слідкувати за порядком, збирати контингент, і якщо односельці чемно виконуватимуть ці дії, то німці сюди не навідаються.

Оскільки це мало чим відрізнялося від тих податків і поборів, що каменюхи перетерпіли за попередніх влад, на тому і розійшлися.

Ранньою весною 1942 року раптово захворіла на дифтерію і миттєво згасла щебетушка Палазя. Її смерть надовго вибила Засмужних із звичної колії.

Але життя брало своє, і ця трагедія – ні, не забулася, лише відходила кудись далеко. Інше виходило на перший план. Микола Зелений у неофіційній розмові з людьми попередив, щоб він не бачив у них свиней, бо німці обов’язково заберуть їх. Він не сказав «не тримати», лише «щоб я не бачив». Люди його зрозуміли і майже кожен свиню тримав, правда, у таких сховках, що одразу і не знайдеш; і свиней били, але не звично ножем у серце, як за мирного часу, а щоб не кричали, задушували мішком з попелом.

Каменюхи намагалися менше потикатися у міста, де хазяйнували німці, відбувалися облави на жидів, але у них іноді потрапляли й українці. Такі облави звичайно закінчувалися для перших у кращому випадку в гетто, а для других довгою дорогою у Німеччину. Доводилося відсиджуватися вдома, подалі від гріха.

А літньої ночі 1943 року у хату Засмужних постукали.

Михайло, розбуджений Ганною, швидко накинув на себе кабат і вийшов надвір. При світлі повного місяця він розгледів двох озброєних чоловіків. Ще одного він зауважив біля стайні.

– Хазяїн! – звернувся один. – Коней маєш?

Звичайно, безпечніше було відповісти негативно, але цей третій недаремно шастає біля стайні – перевірив все.

– Так, – відповів Михайло.

– Дорогу на Пристань знаєш?

– Ні.

– А до якого місця знаєш?

– До Любелі.

– Запрягай коня! Покажеш!

Хоч він і говорив українською, його вимова не була галицька, і Михайло зробив висновок, що перед ним наддніпрянець.

– Дозвольте я одінусь, – сказав Михайло.

– Тільки швидко.

Михайло хотів закрити за собою двері, але незнайомець підставив ногу.

– Нехай будуть відкриті, – сказав він.

Відкриті то відкриті. Михайло зайшов до хати. Батько вже прокинувся і стояв посеред хати.

– Хто? – запитав він.

– Не знаю.

– Що хочуть?

– Провести до Пристані. Я сказав, що знаю тільки до Любелі.

– На коні?

– Угу.

Михайло почав