Читати книгу - "Небезпечне сватання"

сказали, тільки обоє спинилися. Борд розгубився дужче, ніж його дружина, він стояв і зніяковіло всміхався, але саме ця розгубленість допомогла йому вийти з прикрого становища. Він просто почав підійматися сходами нагору, сказавши:

— Може, підеш зі мною?

І Біргіт пішла. В горішній кімнаті, до якої вони зайшли, не було нікого, та однаково Борд старанно зачинив двері й довго вовтузився біля них. Коли він нарешті обернувся, Біргіт стояла біля вікна й дивилась надвір, щоб не бачити чоловіка. Борд витяг з нагрудної кишені пласку пляшечку й срібну чарку. Він хотів почастувати Біргіт, але вона відмовилась, хоч Борд і казав, що це вино прислане від пастора. Тоді він почав пити сам. П’ючи, він ще кілька разів пропонував дружині випити з ним, та вона так само відмовлялася. Врешті він заткнув пляшечку, сховав її разом з чаркою до кишені й сів на якусь скриньку. Видно було, що його засмутила відмова дружини.

Він двічі чи тричі набирав повні груди повітря, наче поривався щось сказати, але тепер йому було ще важче почати розмову. Біргіт стояла, спершись на підвіконня.

— Біргіт, — нарешті мовив він, — ти сьогодні, пеште, думаєш про те саме, що й я…

Він почув, як Біргіт ворухнулась, відступила до другого краю вікна і знов сперлась на руку.

— Так… ти знаєш, що я маю на гадці… Він завжди стояв між нами… Я думав, що так буде тільки до нашого весілля, а воно й далі пішло те саме.

Борд почув, як Біргіт зітхнула, побачив, що вона знов змінила позу, проте обличчя її не видно було. Йому було важко говорити, він витер рукавом піт з чола. Після довгого змагання з самим собою він повів далі:

— Сьогодні його вродливий, начитаний син увійшов у нашу родину. Ми віддали йому свою єдину дочку… А що, Біргіт, як ми з тобою справимо сьогодні й наше весілля?..

Голос у нього затремтів, і він відкашлявся.

Біргіт ворухнулась, опустила голову на руку, проте нічого не відповіла. Борд довго чекав, чув, як дружина зітхала, але так і не дістав від неї відповіді, а сам більше не мав чого сказати. Він глянув на дружину і зблід, бо вона навіть не повернула до нього голови. Тоді він підвівся й рушив до дверей.

Тієї миті почувся легенький стукіт у двері, і лагідний голос спитав:

— Ви йдете, мамо?

То була Елі. В її голосі забриніло щось таке, що Борд несамохіть зупинився і знов глянув на дружину. Біргіт також підвела голову, обернулася в бік дверей і побачила Бордове бліде обличчя.

— Ви йдете чи ні, мамо? — знов почулося з-за дверей.

— Так, зараз іду! — мовила Біргіт надломленим голосом, а сама рішуче підійшла до Борда, простягла йому руку й гірко заплакала.

Дві руки з’єдналися, тепер уже натруджені й немолоді, але їхній потиск був такий міцний, наче вони шукали одна одну двадцять років.

Все ще тримаючись за руки, Беени зійшли вниз. А потім, коли весільні гості рушили до пристані і Арне подав руку Елі, щоб іти попереду, Борд, усупереч звичаєві, також узяв дружину за руку і, радісно всміхаючись, став за молодими. За ними йшла Маргіт, як завжди, сама.

Того дня Борд був веселий, як ніколи, без угаву розмовляв і жартував з перевізниками. Один із них, глянувши на гори позаду, здивовано мовив:

— І як такі стрімкі кручі могли зарости лісом?

— Мали зарости, то й заросли, — відповів йому Борд. Він оглянув весільну валку, зупинив погляд на молодих, тоді на своїй дружині й додав — Хто б таке подумав двадцять років тому!

БАТЬКО

Чоловік, про якого йтиметься в нашому оповіданні, був найзаможніший у цілій парафії. Звався він Турд Еверос. Одного дня він з’явився до пасторської канцелярії, високий, поважний, і сказав:

— У мене знайшовся син, і я хочу охрестити його.

— І як ти думаєш його назвати?

— Фінном, як мій батько.

— А хто кумуватиме?

Чоловік назвав кумів — то були найповажніші господарі й господині в селі, чоловікові родичі.

— У тебе є ще якась справа? — спитав пастор, глянувши на чоловіка.

Той трохи помовчав.

— Я хотів би, щоб дитину охрестили окремо, не тоді, як хрестять усіх.

— Тобто в будень?

— Найближчої суботи опівдні.

— Це вже все? — спитав пастор.

— Усе.

Турд покрутив шапку, наче хотів іти. Пастор підвівся, підійшов до нього, взяв за руку, глянув йому у вічі і сказав:

— Ну що ж, дай боже, щоб ця дитина принесла тобі благословення.

Минуло шістнадцять років, і Турд знов з’явився до пасторської канцелярії.

— Ти гарно тримаєшся, Турде, — сказав пастор, побачивши, що він майже не постарів.

— Мене не гнітить ніяке горе, — відповів Турд.

Пастор хвилину помовчав, тоді спитав:

— А сьогодні яка в тебе справа до мене?

— Сьогодні я прийшов з приводу сина, що завтра має йти на конфірмацію.

— Він старанний хлопець.

— Перше ніж заплатити, я хотів би довідатись, яким він стоятиме в церкві.

— Першим.

— Добре, буду знати. Ось вам десять талярів.

— У тебе є ще якась справа? — спитав пастор, глянувши на Турда.

— Більше нема ніякої.

Турд пішов.

Минуло ще вісім років, і якось надвечір перед пасторською канцелярією почувся тупіт. Пастор виглянув надвір і побачив гурт чоловіків. Попереду йшов Турд. Пастор відразу впізнав його.

— Ти сьогодні прийшов у великому товаристві.