Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Я хочу замовити заповіді своєму синові, він одружується з Карен Стурлієн, дочкою Гуд-муна, спадкоємицею його хутора.

— Це найбагатша дівчина в селі.

— Кажуть, що найбагатша, — відповів Турд, відгортаючи рукою чуба.

Пастор хвилину посидів, ніби міркуючи про щось, але нічого не сказав і заходився записувати прізвища молодих до книжки. Чоловіки, що прийшли свідками, підписались під ними. Турд поклав на стіл три таляри.

— Мені належить тільки один, — сказав пастор.

— Я знаю, але він у мене єдиний син, і я хочу, щоб усе було зроблено як слід.

Пастор узяв гроші.

— Це ти втретє, Турде, приходиш сюди з приводу сина.

— Але тепер уже мої турботи про нього скінчилися, — відповів Турд.

Він сховав гаманця, попрощався і вийшов. Свідки неквапом подалися за ним.

Через два тижні по тому, тихого, ясного дня батько з сином вирушили човном через озеро до Стурлієна домовлятися про весілля.

— Чогось банка стоїть криво, — сказав син і підвівся, щоб поправити її.

Тієї миті дошка на днищі посунулась, хлопець махнув руками, крикнув і шубовснув у воду.

батько схопився з місця.

— Хапайся за весло! — гукнув він і простяг його синові.

Хлопець кілька разів пробував ухопитися за те весло, але не зміг і закляк від холоду.

— Стривай! — крикнув батько і почав підганяти до сина човна.

Тієї миті хлопець перевернувся на спину, подивився на батька довгим поглядом і зануривсь у воду.

Турд не повірив своїм очам. Він довго не відпливав звідти, вдивляючись у те місце, де втонув син, ніби той міг знов виринути. На воді з’явилося кілька бульбашок, потім ще кілька, потім тільки одна, велика. Вона лопнула, і поверхня знов стала гладенька й блискуча, мов дзеркало.

Потім люди бачили, як батько три дні й три ночі, не ївши і не спавши, кружляв човном на тому місці й шукав сина. Аж третього дня вранці він знайшов його й поніс пагорбом до свого хутора.

Відтоді минув рік. Якось пізнім осіннім вечором пастор почув, що хтось шарудить у сінях, шукаючи навпомацки клямки. Пастор відчинив двері, й до кімнати зайшов високий, згорблений чоловік, худий і сивий, як голуб. Пастор довго вдивлявся в гостя, поки впізнав у ньому Турда.

— Це ти прийшов так пізно? — мовив пастор, стоячи перед ним.

— Атож, це я прийшов так пізно, — відповів Турд.

Він сів на стілець. Пастор теж сів, чекаючи, що він скаже. Довго тривала тиша. Нарешті Турд мовив:

— Я хотів би дещо віддати на бідних. Оформити це треба як фонд і назвати іменем мого сина.

Пастор порахував гроші.

— Це велика сума, — сказав він.

— Це половина мого хутора, сьогодні я продав його.

Пастор довго сидів мовчки.

— Що ж ти тепер робитимеш? — нарешті співчутливо спитав він.

— Щось краще, ніж досі.

Вони знов замовкли. Турд дивився вниз, на підлогу, а пастор на Турда. Потім пастор тихо, спроквола мовив:

— Мені здається, що твій син таки приніс тобі благословення.

— Мені й самому так здається, — відповів Турд, підвів очі, і по обличчю в нього скотилися дві великі сльози.

Енрегор — невеличке село серед високих гір. Розташувалося воно вздовж розлогого, родючого видолинка, перерізаного бурхливою річкою, що бігла з верховин. Та річка впадала у фіорд, який своїм кінцем упирався в село і відкривав йому клаптик далекого краєвиду.

Звідти й заплив у видолинок той чоловік, що перший оселився тут. Його звали Енре, і від нього пішов весь тутешній рід. Дехто казав, що Енре втік сюди від кари за вбивство, тому й рід його такий похмурий. Інші вважали, що тамтешніх мешканців такими похмурими зробили гори, які заступають їм сонце: адже навіть серед літа воно вже о п’ятій годині ховалося за високий кряж.

Над селом нависала неприступна скеля з орлиним гніздом. Знизу добре було видно навіть орлицю, що сиділа в ньому, але ніхто не міг дістатися до гнізда. Орел часто ширяв над селом і хапав то ягня, то козеня, а раз навіть напав на малу дитину і поніс її з собою. Тому люди завжди відчували загрозу, поки на скелі було гніздо. Та не знаходилось нікого, хто б зважився вилізти туди й скинути гніздо додолу. Казали тільки, що в давнину якимось двом братам пощастило було знищити орлине гніздо.

Коли зустрічалися двоє енрегорців, то неодмінно зупинялись, задирали голови й заводили про нього мову. Серед них не було такого, що не знав би, коли цієї весни орли повернулися до гнізда, якої і кому вони завдали шкоди і хто останній пробував добратися до них. Хлопці змалку вчилися лазити по кручах і по деревах, мірялись між собою силою і спритністю, мріючи колись досягти до гнізда, як ті двоє братів у давнину. Коли їм траплялось зустріти хлопців з інших сіл і між ними доходило до бійки, вони завжди перемагали, бо в інших селах не було орлиного гнізда і їхні супротивники не мали чого лазити по кручах.

На той час, про який тут мовиться, першим серед енрегорських хлопців був Лейф, що не мав там ніякої родини. Кучерявий, з маленькими зіркими очима, він був заводієм у всіх хлоп’ячих розвагах і дуже подобався дівчатам. Він нахвалявся вже віддавна, що колись добереться до орлиного гнізда, та старші люди вважали, що то тільки гучні слова.

Це ще дужче підохочувало хлопця, і він, не чекаючи, поки доросте до найбільшої своєї сили, надумав лізти на скелю. Надумав одного недільного ранку на початку літа, коли орлята, мабуть, ще лише вбивалися в крильця. Під скелею зібралось чимало людей. Хлопець почекав, поки орлиця вилетить з гнізда, тоді виліз на дерево, що росло на кручі й нависало над проваллям,