Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Внизу зяяло провалля, вгорі була скеля. Дивно… Не з неба ж упали ці кози!..

Звичне око Ашота помітило, що в одному місці на розчищену частину стежки зверху скотився сніг. Значить, кози спустилися з скелі! Ашот уважно оглянув її виступи і радісно вигукнув:

— Зверху прийшли!.. Ну й чорти! З виступу на виступ перескакували. Оце риск!.. Хіба вовк зміг би спуститися по такому урвищу?..

— А чи не спробувати нам цей шлях? — запитав Гагік. Притулившись до скелі, він виставив уперед своє худеньке плече. — Ану, Ашот, стань на мене, спробуємо… Ні, ні, ти важкуватий… Асо, лізь краще ти.

Асо став на плечі Гагіку, схопився рукою за виступ, підтягнувся, вперся ногами і опинився на карнизі посередині скелі.

— Тут є сліди кіз! — крикнув він зверху.

— Простягни руку, чи не дістанеш до верхівки скелі?

— Ні, до верхівки не дістану. Але якщо хтось мене підтримає внизу, тоді, може, й дотягнусь до верхнього ріжка…

Але Асо й сам ледве тримався на цьому кінчику скелі. Хто ж наважився б підставити йому свою спину?.. А коли б і підставив, то тільки б у Асо затремтіли ноги — як обидва втратили б рівновагу.

— Злазь, злазь! — крикнув йому Ашот.

І хлопці знову взялися за лопати. Коли дійшли до тунелю, який наполовину був очищений від снігу, Гагік ще швидше почав викидати сніг у провалля.

— Сонечко моє, Ашот. Виноград у моєму животі став уже вином. Це воно й працює за мене, — жартував Гагік.

Попрацювавши до самих сутінків, хлопці вийшли на другий кінець тунелю.

— Завтра надвечір будемо на кінці стежки…

— А післязавтра вдень вийдемо з ущелини! Умерти б мені за твої сльози, мамочко!.. Потерпи, поки твій навіжений бичок прийде додому… Хлопці, а чи не піти нам зараз на побачення з виноградом?

Товариші здивовано глянули на Гагіка.

— Уночі?

— Ти тільки покажи, де можна поїсти, я й уночі знайду!

Обережно, тримаючись один за одного, Ашот, Гагік і Асо спустилися з стежки в ущелину і бігом, розмахуючи головешками, попрямували до виноградника.

Було вже пізно, коли хлопці повернулися в печеру, і тому переселення в нове житло відклали на ранок. Щодо Шушик, то вона взагалі була проти переселення.

— Роботи на стежці лишилося на день-два, скоро повернемося додому, — говорила вона. — Навіщо нам переселятися в чуже житло?

Той вечір був особливо радісний: питання з їжею майже розв’язане, стежка скоро виведе їх з цього пекла! Асо витяг з-за пояса свою сопілку і почав грати веселі мелодії, а Гагік запропонував навіть потанцювати.

— Хіба тепер до танців? — здивувався Ашот.

— А що ж? Невже тільки після того, як нас заллє потік, ми можемо танцювати?.. Ану, Асо, давай кочарі!..

І, поклавши руки на плечі Ашотові, Гагік почав танцювати, а Шушик і Саркіс, сидячи біля вогнища, дивилися на них і посміхалися.

Але танцюристи дуже скоро втомилися. Тільки сопілка Асо не стихала — то сльози бриніли в ній, то дзвеніли веселощі й завзяття.

Час від часу Асо відривав губи від сопілки і співав. При цьому він скромно відвертався від Шушик і по-курдському прикладав руку до вуха.

Беріване, беріване, Іpo мні длан готі длан, Азе гухаке бикям…

Про що він співав? І що було в цій пісні, яка то хвилювала співака, то веселила його, освітлюючи обличчя посмішкою?

— Ти думаєш, ми зрозуміли твоє «іро мні»? — запитав Гагік.

— Це пісня курдів-горян. Зміст її такий: «Доярки, доярки, мабуть, серед вас моя кохана. Якщо серед вас, то передайте їй: «Дівчино, зіронько, вигадай причину, візьми свій карас, приходь до джерела, — погуляємо». Якщо спитає мати: «Чого запізнилась, дочко?» — скажи їй: «Намисто розсипалося, збирала…»

— Молодець, Асо! Ну, а далі що?

— Далі?.. Пісні наших пастухів усі про дівчат, — сховавши обличчя за спину Ашота, сором’язливо відповів Асо.

— Про довговолосих кіз? Добре. Співай і перекладай, — наполягав Гагік, якому дуже сподобались пісні горян — курдів. Од вірменських пастухів він чув здебільшого сумні пісні.

— Гаразд, — погодився Асо, — заспіваю ще одну.

І знову, прикривши правою рукою вухо і заховавши голову в тінь, він заспівав приємним голосом:

— Іро хатія гонді тутуна зара…

Співав він так протяжно і довго, що, здавалось, виконав цілу любовну поему. Та коли переклав, то виявилось, що це всього чотирирядковий вірш. Юнак звертається до дівчини: «О сусіди, якщо ви не знаєте моєї коханої, я скажу вам її прикмети: вона струнка, очі й чоло красиві, обличчя смагляве. І йде вона завжди попереду всіх дівчат».

А дівчина відповідає парубкові: «Сьогодні в село тютюн привезли, і я купила для свого милого. Добре, якщо візьме мій подарунок. Якщо не захоче, додам два поцілунки-тоді, напевно, візьме…»

Шушик від душі сміялась, а пастух від сорому аж упрів і насунув свій ковпак на самісінькі очі. Але співати не перестав, а ще довго розважав товаришів, переносячи їх своїми піснями у світ простодушних пастухів-курдів. Помітивши, нарешті, що в Шушик обважніли повіки, Асо замовк.

— Груші вішати почала, — підморгнув товаришам Гагік і вийшов з печери. Ашот і Асо пішли слідом за ним.