Читати книгу - "Спокута"

батьківським садом. Циганка наповнила їм фляжки й винесла кожному по літровій пляшці червоного вина, наполовину відкоркованого, та ковбаси, що вони сунули собі до похідних торбин. Коли вони вже хотіли прощатися, у хазяйки раптом зблиснула ще одна думка, і вона зникла в хаті. Повертаючись, пані несла два маленькі паперові пакетики — у кожному півдюжини зацукрованих праліне.

Вони врочисто потиснули одне одному руки.

— Усе життя пам'ятатимемо вашу доброту,— сказав Тернер.

Вона кивнула і, як йому здалося, промовила:

— Моя свиня завжди нагадуватиме мені про вас.

Її суворе обличчя лишилося непорушним, і неможливо було визначити, що вона вклала в ці слова — образу, гумор чи особливе приховане значення. Невже вона думала, що вони не були гідні її доброти? Тернер ніяково позадкував, а коли вони поверталися вулицею, він переклав слова жінки для Нетла. Капрал узагалі не вагався.

— Вона мешкає сама й аж нетямиться від своєї свині. Ясно як день. Вона дуже нам вдячна...— Потім він додав підозріливо: — А ти добре почуваєшся, бос?

— Надзвичайно добре, дякую.

Потерпаючи від водянок, Тернер шкутильгав узбережжям, бажаючи знайти Мейса й поділитися їжею і питвом. Але оскільки свиню зловили вдвох, Нетл гадав, що так буде лише справедливо — відкоркувати і розпити пляшку. Його віру в правильність наказів Тернера було відновлено. На ходу вони по черзі передавали один одному вино. Навіть у пізніх сутінках можна було розгледіти темну хмару над Дюнкерком. На тому боці тепер було видно спалахи — працювала артилерія. По периметру оборони не було жодного вільного місця.

— Сердешні виродки,— зронив Нетл.

Тернер знав, що він має на увазі тих військових, які лишилися з тамтого боку охайного штабу. Він сказав:

— Ця лінія оборони теж довго не протримається.

— Ми покійники.

— Тому нам завтра треба потрапити на судно.

Тепер, коли спрага більше їх не мучила, усі думки заполонила вечеря. Тернер уявляв затишну кімнатку й квадратний стіл, застелений зеленою картатою скатертиною, й одну з тих французьких керамічних олійних ламп, підвішених до стелі на мотузці. А на дерев'яній стільниці розкладені хліб, вино, сир, французька свиняча ковбаса...

— Не певен,— сказав він,— що пляж — найкраще місце для вечері.

— Нас там можуть обібрати до нитки,— погодився Нетл.

— Здається, я знаю потрібне місце.

Вони знову опинилися на вулиці за баром. Зазирнувши у провулок, яким вони бігли, вони побачили силуети, які в останньому сонячному промінні рухалися на тлі моря, а ген за ними, вбік,— якусь темну масу — чи то війська на пляжі, чи то траву на дюнах, чи то навіть самі дюни. Нелегка була це справа — розшукати Мейса і при денному світлі, а зараз і поготів. Тож вони блукали, шукаючи, де прихилити голову. Тепер у цій частині курорту зібралися сотні солдатів, багато з них вешталося вулиця галасливими ватагами, співаючи і горлаючи. Нетл закинув пляшку назад до свого речового мішка. Без Мейса вони почувалися незахищеними.

Наблизилися до готелю, в який влучила бомба. Тернер подумав, чи варто там шукати номер. Нетл захопився ідеєю поцупити щось із постелі. Пролізли крізь діру в стіні, намацуючи собі шлях у мороці через розтрощену цеглу і повалені колоди до сходів. Але така сама ідея спала на думку десяткам інших людей. Там, на сходах, вишикувалася справжнісінька черга, й солдати ледь тягнули важкі матраци, напхані кінським волосом. Вище, на сходовому майданчику,— Тернеру і Нетлу було видно тільки чоботи і ноги, які рівномірно рухалися,— розпалилася битва, чулося кректання й удари кулаків по тілу. Після раптового крику кілька чоловіків покотилося по сходах й упало на тих, хто був унизу. Почулися сміх і прокляття, люди почали вставати на ноги, обмацуючи кінцівки. Один чоловік так і не підвівся, а лишився незграбно лежати на східцях, задерши ноги над головою, і хрипко кричав — майже нечутно, наче марив вві сні. Хтось підніс запальничку йому до лиця, і вони бачили вишкірені зуби та плями чогось білого в куточках рота. Хтось сказав, що він зламав хребет, але ніхто нічого не міг вдіяти, і тепер люди переступали через нього зі своїми ковдрами й подушками, а інші намагалися піднятися нагору.

Вийшли з готелю і знову попрямували назад, до будинку літньої пані зі свинею. Постачання електроенергії з Дюнкерка відрізали, але по краях деяких сильно завішених вікон виднілися охрові відблиски свічок і нафтівок. На тому боці дороги солдати грюкали в двері, але о такій порі ніхто не відмикав. Тернеру схотілося описати Нетлу місце, де він хотів би повечеряти. Він прикрашав картину, додаючи скляні двері на балкон — ажурний, з кованого заліза, заплетений старою гліцинією, і грамофон на круглому столі, застеленому зеленою синельною скатертиною, і перський килим на шезлонзі. Що більше він це змальовував, то більше переконувався, що каже правду: це місце десь поруч. Його слова мали вдихнути в уяву життя.

Нетл, мовчки закусивши губу передніми зубами, як спантеличений гризун, дав Тернеру договорити і сказав:

— Я знаю, де це. До чорта, знаю.

Вони стояли біля розбомбленого будинку, підвал якого був наполовину вивернутий і нагадував гігантську печеру. Схопивши Тернера за піджак, Нетл відтягнув супутника від обвалу битої цегли. Й обережно повів його до темного льоху. Тернер знав, що це не те місце, але не міг опиратися Нетлу, якого несподівано осінило. Попереду спалахнула світляна цятка, потім інша, ось і третя. Чоловіки, які там ховалися, палили цигарки.

— Ге,— озвався чийсь голос.— Ану валіть відси. Нас і так повно.

Нетл чиркнув сірником. Увесь простір під стінами був заповнений чоловіками, які сиділи під стінами; більшість спала. Кілька лежало посередині, але ще лишалося вільне місце, а коли сірник догорів, Нетл стиснув Тернеру плече, примушуючи сісти. Відгрібаючи мотлох у себе з-під заду, Тернер відчув, що сорочка в нього мокра. Можливо, це була кров або якась інша рідина, але поки що не боліло. Нетл накинув Тернеру на плечі шинель. З ніг звалився тягар, й екстаз полегшення розливався від колін угору, і Тернер знав, що цієї ночі вже не зрушить, навіть якщо цим засмутить Нетла. Цілий день він провів на хоху, і це хитання немов передалося долівці. Сидячи у непроглядній темряві, Тернер відчував, що земля під ним ходить ходором. Тепер проблема полягала в тому, де поїсти, не наражаючись на небезпеку. Щоб вижити, треба бути егоїстом. Але зараз він нічого не робив, і в голові було порожньо. За деякий час Нетл штовхнув його, повертаючи до