Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

Глава 32

Глава 32

Зрозумівши, про які саме таємні ходи каже імператорський дізнавач, у Ніколаса відразу ж виникло погане передчуття. Що само по собі не було дивним. От якби у нього виникло добре передчуття, тоді так, це було б дивно…

Проте усе ж таки передчуття, що було виникло в нього, здалося йому дивним.

Бо пов’язано воно було зовсім не з занепокоєнням з приводу того, що знайшли там під час обшуку дізнавачі таємної канцелярії, а з приводу того, що він зовсім забув про потаємні ходи в тій частині замку, в якій розташовувалися апартаменти Домініка й Квентіна. Причому забув настільки міцно, що не згадував про них уже десять років, якщо не більше.

Що, безумовно, було дуже й дуже дивно!

Ніколасу не треба було бути провидцем, щоб розуміти, наскільки це погано. Тим більше, що і ці ходи, і підземелля, в які вони вели, свого часу використовувалися аж ніяк не для зберігання копченостей, солінь, варень, барил з вином, пивом та коньяком і що там ще зберігають у підвалах… А для здійснення діяльності далеко не самого гуманного характеру та якості. Діяльності, якою він поклявся собі ніколи не займатися, того страшного дня, коли його вразливого, дванадцятирічного хлопчика, що боявся темряви, батько волоком притяг до однієї з катівень тих самих підземель, і залишив в ній на кілька годин. От тільки тоді, залишившись у пітьмі, Ніколас не знав, що йому належить провести в цій в’язниці усього кілька годин. Батько назвав його боягузом і сказав, що йому соромно, що у нього такий син.

Ніколас знав, що кричи не кричи, його усе одно ніхто не почує. Брати розповідали йому, що в темницях стіни та двері спеціально були дуже товстими, щоб господарям замку не заважали крики жертв, яких мордували кати.

Він пам'ятав, як сівши на холодну підлогу й притулившись до сирої кам’яної стіни, дивився у темряву й божеволів від жаху, що переповнював його. Йому здавалося, що з темряви за ним спостерігають очі страшних, кровожерливих й дуже-дуже голодних чудовиськ, і що варто тільки йому поворухнутися – і вони одразу кинуться на нього.

– Ваша Високосвітлість, Ваша Високість, нам сюди! – вирвав його зі спогадів голос молодого агента, який зустрів їх з Вівіан на вході в потаємний хід.

Ніколас повернув голову на звук голосу, кивнув і хотів був попрямувати у вказаному напрямі, аж раптом зрозумів, що не може цього зробити. Точніше, могти, то він може, але не повинен… Саме неповинен… Якесь невизначене почуття тягнуло його в зовсім іншому напрямку, ніж той, що вказував йому провожатий.

Він зупинився, підняв угору зігнуту в лікті руку й, вказавши вказівним пальцем у стелю, попросив:

– Зачекайте.

Потім, глибоко зітхнувши, прислухався до своїх відчуттів.

Таки так. Щось таке давнє, як земля, як передвічний вогонь кликало його. Ні, навіть не кликало, а вимагало. Наполегливо вимагало продовжувати йти у тому напрямі, у якому він йшов.

Щоб це не було, воно просочило стіни підземелля, його підлогу, стелю та повітря. Щоб це не було, воно не було ні злим, ні добрим. Однак і нейтральним воно також не було. Воно було нетерплячим і, мабуть, роздратованим. І ще воно було сумним. І воно благало...

Подивившись на агента, що очікував його рішення, Ніколас знову зітхнув.

– Щось не так? – запитала в нього Вівіан.

– Не знаю, – похитав він головою. – Не можу зрозуміти. Знаю тільки, що мені потрібно не туди, – кивнув він на агента таємної канцелярії, – а туди, – вказав він кивком голови у темний проріз арки. – Дуже потрібно. Не можу пояснити, але в мене таке відчуття, що мене там, – він знову кивнув у темряву, – там дуже давно чекають.

Рішення Її Високості було миттєвим й безапеляційним.

– Якщо чекають, то треба йти! – впевнено сказала вона.

Щоправда, не Ніколасу, а самій собі, оскільки він, сам того не усвідомлюючи, вже рухався у напрямку дивного поклику, що відчував.

– Оллі, жваво за шефом! Скажи йому, що то не прохання, а наказ! Наказ від імені Імператора! – скомандувала вона агенту, перш ніж вирушити слідом за молодим чоловіком, що рухався, подібно до сомнамбули, в темряву…

Тим часом Ніколас дійшов до роздоріжжя і завмер у нерішучості.

До поклику приєдналися нестямні крики болю, надривний плач й сповнені благання про милосердя та співчуття стогнання, які атакували його буквально відусюди. У повітрі раптом виразно відчувся запах смерті, крові та трупного розкладу.

Вирішивши, що божеволіє, Ніколас сперся чолом й долонями обох рук об холодну стіну. І… відразу ж відсахнувся!

Стіна, буквально, загарчала на нього! Причому загарчала так, що від природи нелякливого Високого лорда від пережитого жаху в піт навіть не кинуло, а підкинуло!

– Щоб тебе! – ледве стоячи на ногах, що підкошувалися, вилаявся він. – Дожився, на мене тепер вже й стіни мого власного замку визвіряються!

– Гр-р-р-р! – знову люто прогарчала стіна.

– Та йду я, йду! – розлютившись, прогарчав у відповідь Ніколас.

– Гр-р-р-р! – прийнявши готовність господаря коритися за слабкість, знову прогарчала стіна, за що й отримала… вогняною хвилею під дих.

– Дюрень-дюрень, дюрень-дюрень, дюрень-дюрень, – оплакуючи різко почорнілу й схудлу себе, ображено заскавучала нахабниця.

– Ти… Ваша Високосвітлість, з Вами усе гаразд? – стурбовано поцікавилася Вівіан.

Ясна річ, з ним не усе гаразд! Подумки пробурчав Ніколас. Його кличе невідомо що, невідомо куди, з усіх боків йому чуються плач, стогони та крики. А ще на нього стіни гарчать!

Але він був чоловіком і воїном, і тому вголос сказав зовсім інше.

– Так, усе гаразд! Просто хотів шлях зрізати, але потім подумав, що навряд це хороша ідея…

– Брехун-брехун, брехун-брехун, брехун-брехун, – з докором, прокоментувала постраждала від хазяйського неправедного (на її думку), гніву, стіна.

– Далеко ще? – Поцікавилася дівчина, ніяк не прокоментувавши спробу зрізати шлях.

– Не знаю, – чесно зізнався Ніколас і прислухався до поклику, щоби визначити. Однак хто ж йому дозволив? Тільки не ображена та принижена стіна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍