Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

– Дурень-дурень, дурень-дурень, дурень-дурень, – цього разу вже єхидно прокоментувала вона.

«Ще раз крякнеш, спопелю під нуль і скажу, що так і було!» – подумки пригрозив стіні Високий лорд.

Стіна самогубцею не була. І тугодумною теж, тому двічі її попереджати не довелося.

Ніколас знову прислухався: плач, стогін та крики, як і раніше, долинали з усіх боків, заважаючи йому сконцентруватися на поклику.

Але він був господарем і замку, і землі, де стояв замок. Тому все тут, коли на те була його воля, підкорялося йому!

А воля була.

Один удар серця. Другий. Третій… і ось нарешті всі сторонні звуки замовкли. Залишився лише поклик. Чіткий і рівний настільки, що, здавалося, варто лише придивитися уважніше і його можна буде побачити.

Ідучи за покликом, лабіринтами коридорів Ніколас із подивом знову і знову зазначав, що шлях здається йому знайомим. Поворот праворуч, поворот ліворуч, потім знову ліворуч, потім праворуч, потім знову тричі ліворуч і, нарешті, останній поворот праворуч.

– Твою ж предвічну! – вилаявся він, зупинившись перед двостулковими дверима материнської експериментальної оранжереї. – Звичайно ж, він тут бував! І неодноразово! Він все своє дитинство тут провів. Але потім у нього відкрився дар Високого вогняного лорда, і він забув дорогу. У прямому значенні слова забув! Не одразу, звісно… Поки мама була жива, він про неї пам’ятав. Точно пам’ятав. А потім забув…

Колись тут було багато магічно синтезованого денного світла. Саме тут, у цілковитій таємності, його мати виводила нові сорти морозостійкого винограду.

Тепер на місці оранжереї... А що, до речі, тепер на місці оранжереї? У відповідь на цю думку земля під його ногами зітхнула. І йому раптом розхотілося це знати. Настільки розхотілося, що вже занесені нагору для того, щоб деактивувати досить потужний захист, руки, самі собою опустилися.

Але... він вже не міг повернути назад. Надто вже далеко він для цього зайшов. Йому слід було замислитись над тим, а чи справді він хоче знати, куди його звуть, перш ніж він звернув у цей коридор. Тепер же… Тепер вже пізно. Високий лорд важко зітхнув і взявся за захист.

Той для порядку кілька хвилин упирався, але хіба ж міг він встояти перед таким файним магом, який до того ж був законним господарем того місця, яке він охороняв. До його величезної скорботи та сорому, ні, не міг...

Відчувши, що захист пав, Ніколас гірко посміхнувся. Даремно сподівався… У його замку надійно зачинених від нього дверей немає. Хіба що ті, про які він забув. Але коли згадав, то подітися нікуди. І він знову змахнув руками, однією відчиняючи двері, другою формуючи світляк.

Один удар серця і стулки дверей відчинилися запрошуючи  до вже яскраво освітленого приміщення.

– Твою ж хуртовину-завірюху! – видихнув за спиною Високого лорда головний дізнавач, викликавши тим самим у нього величезну повагу. Бо в нього самого цензурних слів не було. Та й не цензурних також.

Побачене настільки вразило Ніколаса, що йому захотілося схопити себе за волосся й завити на… на його ж власний світляк!