Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

заклеїв, адресував доктору Б. Л. Макайверу, начальникові відділу програмування, і тихенько поклав листа на тацю з написом «Внутрішнє листування». Ніхто в кімнаті навіть не глянув на нього. Він знову сів на своє місце.

До третьої години, коли забиратимуть пошту, є ще час передумати, забрати листа з таці й розірвати його. Бо, тільки-но заберуть листа, жереб кинуто. Завтра новина пошириться по всій будівлі: один з людей Макайвера, один з програмістів на третьому поверсі, південноафриканець, подав у відставку. Ніхто не захоче, щоб його бачили, як він розмовляє з Джоном. Його пошлють до Ковентрі. Ось так в «ІВМ». Ніяких фальшивих сентиментів. Його затаврують як утікача, невдаху, нечистого.

О третій годині прийшла жінка забирати пошту. Джон схилився над паперами, серце йому гупало.

За півгодини його покликали до кабінету містера Макайвера. Начальника огортає холодна лють.

— Що це? — запитує він, показуючи на лист, що лежав, розгорнений, на його столі.

— Я вирішив подати у відставку.

— Чому?

Джон припускав, що Макайверу не сподобається новина. Макайвер був одним з тих, хто розмовляв з ним під час наймання на роботу, хто прийняв і схвалив його, хто повірив його словам, мовляв, він звичайний хлопець із колоній, що планує собі кар’єру в комп’ютерах. Макайвер має своїх начальників, яким йому доведеться пояснювати свою помилку.

Макайвер високий чоловік. Він одягається елегантно, розмовляє з оксфордським акцентом. Його не цікавить програмування як наука, як уміння, як ремесло або що там іще. Він просто керівник. Саме в цьому він ефективний: роздає людям завдання, керує їхнім часом, підганяє їх, заохочує і доводить, що йому не дурно платять гроші.

— Чому? — знову нетерпляче запитав Макайвер.

— Я не вважаю, що праця в «ІВМ» дуже задовільна на людському рівні. Як на мене, вона не дає мені змоги реалізуватися.

— Кажіть далі.

— Я сподівався на щось більше.

— І що це могло б бути?

— Я сподівався на дружбу.

— На вашу думку, тут недружня атмосфера?

— Ні, її годі назвати недружньою. Люди були дуже добрі. Але дружність — не те саме, що дружба.

Джон сподівався, що листу дозволять стати його останнім словом. Але це сподівання виявилося наївним. Він мав би зрозуміти, що вони вважатимуть його лист лише за перший постріл на війні.

— А що ще? Якщо у вас є щось інше на думці, ви маєте шанс розповісти.

— Більш нічого.

— Більш нічого. Розумію. Вам бракує дружби. Ви не знайшли собі друзів.

— Авжеж, це правда. Я нікого не звинувачую. Тут, мабуть, моя провина.

— І тому ви хочете піти у відставку?

— Так.

Що ж, слова, які він вимовляв, видавалися дурними, і вони й були дурні. Ним маніпулювали, щоб він казав дурниці. Але він мав би сподіватися такого. Саме так вони змусять його заплатити за те, що він відкинув їх, і за роботу, яку вони дали йому, роботу в компанії «ІВМ», лідера ринку. Його, наче початківця в шахах, загнали в куток і поставили йому мат за десять ходів, за вісім, за сім. Це наука домінування. Що ж, нехай. Нехай роблять свої ходи, нехай він відповідає нерозумними ходами, які легко передбачити і яким легко протидіяти, аж поки вони втомляться від гри й відпустять його.

Швидким жестом Макайвер закінчив розмову. Поки що це все. Джон може повернутися до свого столу. Як виняток, він уже й не зобов’язаний засиджуватися на роботі. Може покидати приміщення о п’ятій годині й мати вечір у своєму розпорядженні.

Наступного ранку через секретарку Макайвера — сам Макайвер пройшов повз нього й не відповів на привітання — йому сказали негайно з’явитися в головну контору «ІВМ» у Сіті, зайти до відділу кадрів.

Чоловікові у відділі кадрів, що слухав аргументи Джона, вочевидь переповіли його нарікання з приводу дружби, якої не забезпечила йому компанія. Перед кадровиком лежала розгорнена течка, розпитуючи, він викреслював пункти. Як довго Джон почувався невдоволеним на роботі? Чи обговорював він коли-небудь своє невдоволення з начальником? Якщо ні, то чому? Чи справді його колеги з Ньюмен-стріт були недружні? Ні? Тоді чи не пояснить він додатково свою скаргу?

Що частіше звучали слова «друг», «дружба», «дружний», то дивнішими вони видавалися. Якщо ви шукаєте друзів, міг собі уявити Джон слова того чоловіка, то вступайте до якогось клубу, грайте в кеглі, запускайте авіамоделі, збирайте марки. Навіщо сподіватися, що ваш працедавець, «ІВМ», «International Business Machines», виробник електронних калькуляторів і комп’ютерів, забезпечить їх вам?

Звичайно, цей чоловік має слушність. Яке він має право нарікати, передусім у цій країні, де кожен такий холодний до кожного іншого? Невже не цим він захоплювався в англійців — їхньою емоційною стриманістю? Невже не тому у вільний від роботи час він пише магістерську роботу про доробок Форда Медокса Форда, напівнімецького шанувальника англійського лаконізму?

Збентежений і приголомшений, Джон пояснює свою скаргу. Ті пояснення не менш незбагненні чоловікові з відділу кадрів, ніж сама скарга. «Хибне сприйняття» — ось слова, на які полює кадровик. «Службовець перебував у полоні хибного сприйняття» — таке формулювання було б доречним. Але Джон не відчуває, що став їм у великій пригоді. Нехай вони самі добирають способу класифікувати його.

Надто кадровик прагне з’ясувати, що далі робитиме Джон. Може, його балачки про брак друзів — лише прикриття, щоб перейти від компанії «ІВМ» до одного з її конкурентів у сфері обчислювальних машин? Може, йому щось обіцяли, пропонували що-небудь?

Тут Джон не міг би бути ще чеснішим у подробицях. Він ні з ким не домовлявся про наступну роботу, ані з котримсь конкурентом, ані з будь-ким іншим. Ніхто не провадив розмов із ним. Він покидає «ІВМ» з метою просто покинути цю компанію. Він хоче бути вільним, оце й усе.

Що довше говорить Джон, то безглуздіше звучать його слова, то недоречнішим видається він у світі бізнесу. Але він принаймні не каже: мовляв, я покидаю компанію, щоб стати поетом. Принаймні ця таємниця ще досі належить йому.

Зненацька, серед цього всього, Джонові подзвонила Керолайн. Вона у відпустці на південному узбережжі, в Боґнор-Реджіс, й вільна. Чом би йому не сісти на потяг і не приїхати до неї на суботу?

Вона зустрічає його на станції. В крамниці на Мейн-стріт вони наймають велосипеди і невдовзі вже їдуть безлюдними сільськими путівцями серед пшеничних ланів. Надворі напрочуд тепло. З нього рясно стікає піт. Його одяг явно не годиться для такої прогулянки: сірі фланелеві штани, піджак. Керолайн у коротенькій, томатної барви сукні і сандалях. Її біляві коси розмаяні, довгі ноги вилискують, як вона крутить педалі, і вона