Читати книгу - "Забути, щоб згадати, Ольга Обська"

Розділ 36. Довіра

Опік виявився досить серйозним. Незважаючи на те, що Олена довго тримала руку під холодною водою, у кількох місцях утворилися пухирі. Біль до кінця не вщухав, але не це було найстрашнішим. Набагато сильніше турбувало те, що опік, якщо його помітять Маріелла чи Северин, викличе підозри.

Коли прислуга прийшла передати запрошення на вечерю, довелося відмовитися, пославшись на втому та запаморочення. Втома справді була настільки сильною, що опинившись у горизонтальному положенні, Олена вже не могла змусити себе встати. А ось щодо запаморочення вона збрехала. Стани на грані втрати свідомості більше не повторювалися. Мабуть, допомогли пігулки від перевтоми, які прописав лікар Рейнольд. Виходить, гіпотеза Найта про навмисне отруєння не підтверджується. Олена, взагалі-то, і від початку не дуже повірила в неї. Вважала, що принц спеціально залякує, щоб витягнути інформацію. Підступність, мабуть, у нього в крові.

І сьогодні ця риса проявилася особливо яскраво. Здавалося, він щиро хоче підтримати — наговорив заспокійливих слів, навіть цмокнув у лоба, як сестру, але виходить, насправді зловтішався — промовчав про головну каверзу, на якій Олена повинна була спалитися і в прямому і в переносному сенсі. А вона вже почала йому довіряти. Наївна дурепа! Треба добре запам'ятати, що в цьому ненависному Запасному Світі не існує жодної людини, якій можна довіритися. Жодної! Але як же Олені така людина потрібна. Людина, на яку можна покластися, яка заспокоїла б і підбадьорила, поряд з якою забувалися б усі проблеми та тривоги, затихав біль і зникала гіркота від пережитої зради.

Еге ж, де б таку особу знайти? Рука мимоволі потягнулася за телефоном. Відкривши список контактів, Олена знайшла рядок зі словом "мама" і довго дивилася на нього. Чому так хочеться подзвонити та почути голос цієї незнайомої жінки? Чому думка про розмову з нею постійно крутиться у голові? Олена знала відповідь. На неї так діє саме слово "мама". Скільки разів будучи дитиною, вона мріяла про можливість, яку інші діти не цінували, тому що мали в надлишку спілкування з найближчою людиною. Розумом Олена, звичайно, усвідомлювала, що мати Елен — чужа для неї жінка. Однак тільки одне те, що вона може бути схожа на рідну, вже позбавляло здатності думати адекватно.

І Олена наважилася. Заспокоївши себе думкою, що у разі найменшої небезпеки викриття припинить розмову, вона набрала заповітний номер.

— Феє Елен, — відповів бадьорий молодий голос, який ніяк не міг належати жінці під п'ятдесят, — як добре, що ви подзвонили. Знаєте, останнім часом вашій мамі стало трохи краще. Ми з лікарем так зраділи, хотіли вам повідомити, але не наважувалися. Не знали, чи можна вас зараз турбувати.

Рій думок промайнув у голові. Схоже, мама Елен хвора. І причому серйозно хвора, раз на дзвінки замість неї відповідає мила дівчина, імовірно, медсестра чи доглядальниця. Так ось чому на номер Елен за кілька днів не надійшло жодного дзвінка від матері. Та просто не в змозі зателефонувати. А Олена ще вважала її байдужою жінкою, яка чхати хотіла на дочку. Вийшло навпаки. Це «дочка» забула про хвору маму — жодного разу не набрала, жодного разу не спитала про здоров'я, жодного разу не відвідала, коли мати так потребувала турботи та любові. Серце заболіло від жалю та почуття провини. Хоча, звісно, вина Олени була непряма.

— Феї Елізі стало настільки краще, — продовжувала, між тим, співрозмовниця, — що вона навіть згадала вас. Сказала, що дуже скучила за своєю дитиною і мріє побачити.

— Я приїду. Передайте мамі, що сьогодні приїду, — не замислюючись, випалила Олена. Її душили сльози і переповнювали дивні трепетні почуття.

Лише скинувши виклик, вона зрозуміла, яку дурість зробила. І справа навіть не в тому, що подорож несла чергову загрозу викриття. Олена просто не знала, куди їй їхати. Де живе мати Елен? Як її знайти? Спробувати попросити одного з водіїв Його Пресвітлості підвезти, сподіваючись, що той знає адресу? А якщо не знає, і поцікавиться у Олени? Ось тут і стане очевидно, що ніяка вона не Елен, якщо навіть не знає, де живе мати.

На душі стало гірко, як ніколи. Олена відкинулася на подушки і дивилася в стелю. Добре хоч цей безглуздий день добіг кінця. Можна забутися й заснути.

Але ні забутися, ні заснути не вдалося. Не минуло й п'яти хвилин, як у двері постукали. Олена зіскочила з ліжка, накинула домашній костюм і засунула руки в кишені. Якщо це Маріелла, яка любить вламуватись без запрошення, потрібно ховати від неї опіки.

На порозі стояв Найт. Варто було відчинити двері, як він вкотив у кімнату столик, накритий для вечері на двох. Олена обвела його крижаним поглядом. Рідкісне нахабство! Він вважає, що після його підступності вона буде з ним мило розмовляти за філіжанкою чаю?

— Ідіть геть. Я не голодна.

Найт ніяк не відреагував на слова, підсунув столик до одного з крісел, жестом запросив Олену сідати і сам вмостився навпроти:

— Сьогодні на вечерю шеф-кухар приготував чудовий брусничний пудинг за оригінальним рецептом.

— Я не голодна, — з натиском повторила Олена, залишаючись стояти стовпом біля дверей.

— Відмовляєтеся від їжі? — іронічно похитав головою Найт. — У поєднанні з запамороченнями та втратою свідомості — це тривожний симптом. Мені потрібно оглянути вас.

— Ще чого, — обурилася Олена.

— Чи ви не довіряєте мені як лікарю? Тоді я вимушений буду запросити Осяяного Рейнольда.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍