Читати книгу - "Руйнівниця фортець, Марчін Швьонтковський"

– Це правда, – весело погодилася вона. – Скажи мені, Домінік, чому ти стільки разів знизував плечима?

Той подивився на неї, повністю обеззброєний зміною настрою в кареті, а потім розреготався.

- Не знаю. – Він демонстративно знизав плечима. – Можливо, він у мене залишилося після виконання наказів Тіленхайма. Але якщо серйозно, Катаріна, я маю дещо тобі сказати.

– Так говори, – відповіла вона, повертаючись обличчям до Оденвальдських пагорбів, що пропливали за вікном чотириколісного екіпажу.

– На жаль, я не буду супроводжувати тебе до Тальфінгена. У Гайльбронні я забираю свого нового супутника та прямую на схід, до Відня.

Дівчина здивовано подивилася на нього.

– До Відня? А на якого біса?

– Поки ти мандрувала Пфальцем і підкорювала неприступні фортеці, я трохи винюхав і зв’язався зі старим... приятелем з Ордену. І дізнався кілька цікавих речей про книгу Андреае.

Він коротко резюмував для неї те, що йому розповів Коппенштейн. Він також пояснив, навіщо йому потрібен Дан. Еркісія нічого не приховував і не мовчав, керований дивною формою вірності. Він згадав питання свого друга, чому він так прив'язаний до Катаріни.

Йому поки що важко було дати конкретну відповідь.

А дівчина тим часом думала про те, що він розповів.

– То ти хочеш знайти цього Карафу і… що далі?

– Чесно кажучи, уяви не маю. Буду імпровізувати. Якщо йому вдасться дізнатися щось про походження книги, я піду тим шляхом. Якщо ні, спробую знайти інформацію самостійно.

– Чому тобі так на цьому залежить?

– Не хочу, щоб це прозвучало брутально, але те, що з тобою сталося, є ненормальним, Катаріно. Що ще гірше, у мене є відчуття, що з часом це може виявитися шкідливим і для тебе. Крім того, я хочу зрозуміти це явище та якось його пояснити, що може дати вам уявлення про те, що ти можеш з цим зробити.

Коли дівчина згадувала всі випадки, коли вона потрапляла в халепу через свої модуси, важко було з ним не погодитися. А минуло лише кілька тижнів, як вона прочитала книгу. Навіть зараз, розгойдувана рухами карети, вона мусила бути напоготові, а її пальці перепліталися в плетінні та складанні жестів, наче штопаючи якусь невидиму розірвану тканину. Насправді ж, вона боялася, що з часом повністю втратить контроль над собою, і це призведе, у кращому випадку, до попадання за ґрати, а в гіршому – прямо на вогнище. Тому вона кивнула. Проте через деякий час дівчина додала:

– Насправді, у мене є для тебе ще одне завдання, оскільки ти все одно їдеш до столиці нашого улюбленого монарха. – Її голос стікав іронією.

– Невже, дипломатія? – Еркісія бездоганно відчув наміри Катаріни.

– І це теж. Не сумніваюся, що новини про мене дійдуть до імперської розвідки і, відповідно, до самого імператора. Я не маю великого бажання ставати на його шляху, тому було б добре дізнатися, що двір Фердинанда думає про мене та мої вчинки. Більше того: я вірю тобі, тож, якщо буде нагода, ти можеш укладати від мого імені будь-які неофіційні угоди, які здадуться тобі розумними.

– Всі?

– Ну, можливо, я перебільшую. Я багато думала про це, і погодься, мені потрібна імперська легітимність як графині Тальфінген, особливо після того, як я нещодавно дізналася, що принаймні один із моїх братів і досі є живим. Без неї мої титули можна легко спростувати силою, і тому вони не варті і ламаного шеляга. Рано чи пізно я планую офіційно звернутися з цим до імператора, але було б добре знати, звідки вітер дме.

– Ти знаєш, що у Відні ніхто безкоштовно не підпише навіть вексель на віник?

– Звичайно, – спокійно відповіла вона. – Я готова піти на будь-які поступки, окрім двох. По-перше, через пам'ять про батька я не думаю переходити в католицизм. По-друге, з тих самих причин я не збираюся надавати військову підтримку військам Католицької Ліги. А за цим, домовляйся про все, що хочеш. Особливо пропоную фінансові аргументи, бо, як ти знаєш, золота мені не забракне.

Іспанець серйозно кивнув. Він чудово розумів хвилювання Катаріни — якщо хтось із її братів справді ще живий, усе, чого вона досягла, опинилося під загрозою — від багатства, титулів і землі до просто свободи. Без належних домовленостей з імперською канцелярією Даніель Молодший міг би без проблем позбавити її всіх цих трьох речей. Звичайно, не варто припускати, що у родича дівчини будуть погані наміри, але це теж потрібно було враховувати. Він урочисто пообіцяв собі серйозно поставитися до прохання дівчини і не випустити з поля зору цієї нової мети, хоч і не думав затьмарювати ту, яку вже поставив перед собою.

Вони розсталися наступного дня близько полудня в Гайльбронні, як і попереджав іспанець. Вони пообідали разом у місцевій корчмі, досить нормальній, і стояли біля дверей карети Катаріни.

– Є ще одна справа, – сказав Еркісія. – Дуже важлива, тому я залишив її на кінець.

– Слухаю?

– Незалежно від того, що ти зробиш далі, залишишся в Тальфінгені чи ні, ти повинна повернутися до Вюрцбурга по книгу.

– Навіщо? Хіба вона не може просто стояти там?

– По-перше, рано чи пізно її вистежить хтось інший. Я б не хотів, щоб книга потрапила у чужі руки. По-друге, основою зняття будь-якого привороту є знання про нього. Отже, якби в книзі було заклинання… – Він зробив паузу.

– Розумію. Гаразд, я заберу її звідти, обіцяю.

Запанувала ніякова тиша. Чекаючи на Еркісію в сідлі, Дан зі стоїчною байдужістю спостерігав за цією сценою.

– Ну… Ну, тоді успіхів і до зустрічі, – нарешті сказала дівчина, по-чоловічому подаючи йому руку.

– Прощавай, - здивований, іспанець обійняв дівчину.

Він не знав, що додати, тому розвернувся на місці і сів на коня. Катаріна також залізла в карету, допомагаючи собі поручнями через поранення. Якусь мить вона спостерігала, як домініканець і його ніби-провідник від'їжджають на схід.

А потім дала ескортові наказ рушати.

Розділ XVIII

За кілька кілометрів від Гайльбронна Катаріна раптом усвідомила, що вперше за рік — чи, може, за все своє життя? – вона залишилася зовсім одна, бо як родовита аристократка не визнавала мовчазної присутності конвоїрів і слуг за товариство. Це шокуюче відкриття спочатку дуже налякало її, але через деякий час дівчина наказала собі внутрішньо дисциплінуватися і загнала це почуття глибоко в душу, повторюючи про себе, що нема чого боятися. Крім того, що її супроводжували тридцять вершників, хто б на неї нападав?

Однак страх був глибшим, приправленим екзистенційною тривогою. Хоча більшість рішень в останні роки вона