Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Перед його внутрішнім поглядом спливали сцени – він маленький, сидить у вітальні, батько читає книгу, мати готує вечерю. Мирна картина. Але тут усе змінюється – різкий крик, полум'я, відчай. Він пам'ятає це... чи ні? Чи був там дім, що горів, чи це лише спотворена брехнею ілюзія? Його власне життя розпадалося на фрагменти, і жоден з них не здавався по-справжньому реальним. Габріель відчув, що ще трохи – і він остаточно втратить зв'язок із собою.

Коли перші промені ранкового світла проникли крізь вікно, у палату раптово забіг молодий асистент Лукас Браун. Його рухи були спішними, ніби його щось гнало. Проте, переступивши поріг, він різко зупинився.

Лукас застиг у дверях, вражений виглядом Габріеля. Очі пацієнта були порожніми, бездушними, ніби з них вивітрилася вся людяність. Його обличчя було блідим, а губи злегка розтулені – він дихав, але не здавався живим.

Асистент повільно підійшов ближче, вагаючись. Йому здалося, що чоловік не помітив його появи. Щоб привернути увагу, він простягнув руку і поклав її на плече Габріеля. Дотик був обережним, майже дружнім.

— Габріелю, ти мене чуєш? — запитав Лукас, намагаючись зберігати спокій.

Габріель не відреагував. Лише через кілька секунд його погляд повільно змістився на Лукаса, але очі залишалися такими ж порожніми.

Лише тепер асистент помітив у його руках невеликий шкіряний записник. Маленька, потерта книжечка, що так добре йому знайома.

Лукас зблід. Його пальці мимоволі стиснулися, ніби намагалися вхопитися за хоч якусь опору в цій ситуації. Ледь помітний спазм пробіг по його горлу, а зіниці розширилися від розуміння.

— Де ти це взяв? — його голос прозвучав тихо, але зрадницьки затремтів.

Габріель повільно повернув голову. Рух його був натягнутий, майже неприродний, немов у механізму, який щойно запустили після довгого простою. Його очі... Холодні, байдужі, бездонні, наче чорні дзеркала, що відбивали порожнечу.

Лукас відчув, як по спині побігли мурашки.

— Я читав, — рівний, відсторонений голос Габріеля різонув тишу.

Лукас інстинктивно відступив на крок. Його губи ледь ворухнулися, ніби він хотів щось сказати, виправдатися, пояснити... Але Габріель не дав йому шансу.

— Тепер я знаю, що мене використовували ще задовго до того, як цей "експеримент" офіційно розпочався, — його голос залишався спокійним, проте в цьому спокої чулося щось жахливе. — Я тут не вперше. Тепер я це знаю.

Лукас кліпнув, розгублено вдихнув, ніби шукав повітря.

— Це зовсім не те, що ти собі подумав... — почав він, але Габріель з кривою, гіркою усмішкою перебив:

— А що я міг подумати, Лукас? Просвіти мене.

Моторошна тиша зависла між ними. Напруга була відчутною, густою, майже матеріальною. Повітря стало важким, мов перед грозою.

— Я більше не беру участі в цьому.

Різкий рух — і Габріель підвівся. У його рухах було щось механічне, лякаюче точне, ніби його тіло діяло окремо від розуму. Лукас на мить застиг, не встигаючи збагнути, що відбувається, а Габріель вже рушив до дверей. Його кроки були нечутними, різкими, мов удари ножа в тиші.

— Габріелю, зачекай! — луною відгукнувся Лукас, але той навіть не озирнувся.

Паніка спалахнула в очах асистента. Він метнувся слідом, витягаючи телефон, пальці нервово затанцювали по екрану. Щось гарячково набираючи, Лукас кинув швидкий погляд на двері, ніби сподівався, що персонал встигне раніше, ніж усе вийде з-під контролю.

Габріель ступив за поріг палати, і в ту ж мить коридор ожив. Медичні працівники, мов тіні, виринули звідусіль — вони стояли вздовж стін, у дверних проємах, біля стійки реєстрації. Їхні очі, наповнені тривогою, втупилися в нього. Дехто стискав у руках планшети, інші нервово переминалися з ноги на ногу. Атмосфера напружилася до межі, немов перед бурею.

Лукас щось надто швидко набирав у телефоні — схоже, він попередив усіх ще до того, як Габріель зробив свій перший крок.

Але Габріель не зупинився.

Він йшов повільно, впевнено, ніби нічого не помічав. Його босі ноги ступали по холодній плитці, залишаючи за собою ледь помітні сліди. Лікарняна піжама висіла на ньому безформним одягом, але йому було байдуже. Весь його світ звузився до однієї мети — покинути це місце.

Очі персоналу бігали між собою, їхні губи ворушилися в нерішучих обговореннях, але ніхто не наважувався першим стати йому на заваді. Їх навчали працювати з хворими, стримувати напади, контролювати ситуацію, та зараз перед ними був не просто пацієнт. Перед ними стояв той, хто щойно усвідомив правду.

Коридор розтягувався перед ним, неначе нескінченний тунель. Десь попереду – вихід.

І він мав дістатися туди.

Габріель, беззаперечно впевнений у своїх силах, наближався до дверей, що вели до вільного світу, у якому його чекав невідомий, але бажаний спокій. Але перед ним, мов нездоланна стіна, виникла Карла Вайсс. Вона стояла прямо, мов статуя, її постава була настільки суворою та непорушною, що здавалось, сам час затримався на мить. Біла медична форма ідеально облягала її тіло, підкреслюючи риси фігури, а рука, злегка піднята вгору, немов наказ, зупинила його рух. Вона не здригнулася, не втратила пильність, а лише дивилася на нього своїми холодними, мов крига, очима.

Її погляд був настільки потужним, що Габріель відчув, як мороз пробіг по шкірі, а серце відчайдушно забилося, хоча він не міг зрозуміти, чи це від страху, чи від чогось іншого. Очі Карли були, здавалося, безжальні, і це було гірше за будь-яку фізичну загрозу. В її погляді не було ані доброти, ані жалю, лише тверде, немов метал, усвідомлення своєї влади.

— Куди ти йдеш, Габріель? — її голос був спокійний, але в ньому ховалася така сила, що вона відразу змусила його завмерти на місці. Карла не ставила це питання, а констатувала факт. Вона вже знала, куди він прямує, але в її словах було щось таке, що змушувало його сумніватися в своїй рішучості. І хоч він мав у собі силу й волю йти далі, як тільки він зустрівся з її поглядом, усе стало невизначеним.