Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ще один фокус зробив він у другого сусіда: взяв розібрав з хлопцями воза, дістав драбину і по частинах вони затягли на дах і там склали цей віз. Хазяїн виходить, дивиться воза нема. Сюди-туди, де ж він міг дітися? Коли глядь, а віз на даху...
Говорила моя тітка, Ганна Юріївна, що на селі було двоє чи троє дівчат, схожих на неї як дві краплі води. Вона не сумнівалася: «Це, напевно, робота мого папаші».
Ішов він одного разу з базару лісом, і на нього напали якісь люди і вбили його, очевидно, з ревнощів. Усього 45 років йому було.
Мою мамашу її батько, а мій дід дуже любив. Це, казав він, мій син, моя замісниця. Він почав будувати хату, але ще не добудував, і його вбили; ото все так і лишилося. Була в тій хаті велика кімната, метрів 10 завдовжки і 5 завширшки. Дід в одному кутку ставив табуретку, на табуретку тарілку, на тарілку - свічку і ззаду дошку, щоб не псувати стіни. І оце показував моїй матері, як треба стріляти, попасти «в огоньок», щоб свічка не впала, але щоб погасла. Показав їй, приклався: «Ба-бах!». Свічка стоїть, тільки погасла. Отак вона навчилася гасити свічку з нагана. Або треба вночі вивести коні. Він каже: «Ну-ка, Мелания, садись-ка на лошадь (я вже говорив, що після армії він тільки «па-рускі» розмовляв) и гайда в лес на выпас». Вона каже: «Я боюся». Він тоді дає їй нагана й каже: «Вот, кто подойдет стреляй без предупреждения». Так моя мати й водила коні вночі у ліс. Загалом, видресирував її як треба. Після того, як його забрали в армію, то мамаша зосталася на хазяйстві і вже вона була старша, бо баба була така - «ні риба ні м'ясо», вона хазяйнувати не вміла.
Отже, дід носився із своєю дочкою як дурень з торбою і часто повторював: «Она у меня лучше сына». Якось старий зібрав гостей і похвалився, яка в нього донька - нарівні з батьком п'є. Тоді він її так напоїв, що вона мало не померла. Після цього дід більше з горілкою до неї не чіплявся.
Ще один «фокус» такий же дурний зробив дід Юрій, незрозуміло для чого. Прийшов він з полювання і дав моїй матері чистити рушницю-двостволку. Курки зведені. Мати бере це «ружжо» і держить в руках, дулом коло голови; ні сього ні з того дід трах-бах по спускових гачках; як дав два постріли моїй матері коло вуха, аж вона впала. Тоді питає в нього баба Євдокія: «Для чого ж ти таке зробив?». А він: «Не знаю, що це мені спало на думку...».
Коли Юрій Іванович був на війні, баба й мати щось на городі робили і витягли туди кожуха; дітвора на кожухові цьому в холодку сиділа, а стара сапала. Витягли, та й забули за той кожух. А тоді ввечері хмара закрила місяць, і стало темно. Баба Євдокія боїться сама піти на город та й каже: «Біжи, Меланю, забери кожуха». Мати завжди ходила з собачкою-охоронцем. Собачка нікому не дасть тихенько підійти. Крім того, в матері був наган. Пішла вона до того місця, де кожух лежав, а вже дуже темно, давай шукати; коли це глядь, стоїть солдат по команді «струнко», рушниця в руках, на голові картуз, а собачка мовчить. Мати й подумала якщо собачка мовчить, значить, щось не те. Вона простягнула руку, мацає того солдата а то, виявляється, трава, така висока й густа. Отак, якби не було собачки, могла й на смерть перелякатися.
Вдача в моєї матері була деспотична, крута. Ото вже як задумала що-небудь, то вже не одхрестишся.
Її втручання у моє навчання мало не закінчилося тим, що я залишився б на другий рік у дев'ятому класі. Я дуже не люблю, коли за мною стежать, контролюють мене, а вона, як тільки прийду зі школи, одразу за щоденник: «У, трійка, ледве-ледве трійка!..». Ну й у мене майже зовсім зникло бажання вчитися. В школу я ходив, але нічого там не слухав, двійки тільки носив й ледь не зостався на другий рік.
Все-таки дев'ятий клас я закінчив, а в десятому вже сказав їй, щоб не сунула носа до мого навчання.
Через десять років після закінчення школи я поступив в інститут і закінчив його з відзнакою, без усякого стеження, без усякого контролю.
В нашій сім'ї зберігається фотографія, де мати сидить, така груба, в національному українському костюмі, з великою низкою коралового намиста на всю шию, на всі плечі. А батько ззаду у гарненькому якомусь костюмчику. Так от, оце намисто «дожило» до 1964 року. Мати вже не могла його носити. Намистини крупні, намисто дороге. Мати вислала його у подарунок одному гуцулу, що нам допомагав, коли батько попав під поїзд.
Матері було 17 років, як вона вийшла заміж.
Батько був демократичних поглядів, хотів, щоб у сім'ї було «равноправіє». А мати собі на вус мотає: «Я тобі покажу «равноправіє»».
Оскільки батько завів у сім'ї демократію, вони не вінчалися, а уклали шлюбний договір: «Я, такий-то і такий-то, зобов'язуюсь те-то й те-то...». Цей договір я ще читав, він зберігався в одній книжці, яку мамаша потім спалила. І батько завжди думав, що він рівноправний, а насправді мати керувала всім.
Як батька арештували в 1933 році, вона була в курсі усього, що в тюрмі відбувалося, батько з нею вів листування. Там не було, в тій тюрмі, ніяких пралень, нічого, то брудну білизну передавали додому, а з дому приносили чисту. Так от, батько вкладав у білизну записки, написані олівцем на цигарковому папері - скрутить рурочкою і пускає в шов, у рубець. Мати приносить білизну додому, перемацує всі рубці, знаходить листа від батька - воно таке як сірник, - і читає. А йому потім теж так само передає. Батько завдяки цьому знав, що вдома робиться.
В батька був друг на прізвище Гонта, він був лісоводом. Його першого посадили, а потім уже батька. Почали на цього Гонту тиснути, що він, мовляв, шкідник. Він признався так, займався шкідництвом. Ага, раз ти шкідник, то в тебе були й співучасники!.. Знову тиснуть на нього хто співучасники? Він і назвав Добрянського. А вони ходили один до одного в гості, дружба сім'ями була. Питають його: «Що робили?». Каже: «Приходив я до Добрянського із скрипкою, і ми грали «Ще не вмерла Україна»». Отакий страшний злочин!..
Коли батька посадили (в грудні 1933 р.) у краснолуцьку тюрму, то нас одразу викинули з квартири і поселили туди інших людей. Мені тоді було дванадцять років, а молодшому братові десять. Я перейшов жити до Миті, а мати з братом Анатолієм знайшла квартиру. Скільки вона виносила в ту тюрму передач, скільки наслухалася погроз! Начальник тюрми казав: «О, тебе треба теж причинити, ти ще більше від свого чоловіка знаєш». Вона й каже: «Причиняйте!». Взагалі, поводилася героїчно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський», після закриття браузера.