Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Моя мати і дружина Гонти поїхали після арешту батька у Красний Луч; там була ця тюрма. Так Гонті приймають передачу, а батькові не приймають, бо він не признається, що він шкідник і ворог народу.

Два слова скажу тут же про цю тюрму. Начальник тюрми був Вейс, а слідчий Шварц. Тоді жиди верховодили. Батька взяли прямо з роботи. Він працював у головній конторі, біля його стола була незасклена шафа, фанерою закрита. Батько у цій шафі на ніч залишив 200 рублів. Коли вранці прийшов, то побачив, що фанерка одірвана і 200 рублів немає. Він заявив, що так і так. Ага, батька зараз же під слідство (тоді місячна зарплата була 250 рублів). Ото взяли його, і давай «заливать галоші» давай, мовляв, признавайся, що ти шкідник. Та ще й вищезгаданий Іван Кононович Панасюк прислав донос. Взагалі батькові не везло з друзями: або продадуть його, або якусь капость зроблять. Так от, оці Вейс і Шварц тиснуть на батька, щоб признавався. А їм на район був даний план з області: 150 чоловік треба знайти ворогів народу. Ну вони й побрали цих 150, а тут у тюрмі двоє вперлися і не хочуть признаватися. Один віруючий був, євангеліст. Він заявив: «Я на себе брехать не буду. Це гріх перед Господом». І хоч би що йому робили, він так і не признався. Батька теж садили на місяць в одиночну камеру на хліб і воду, в самій білизні, а була зима. Він простудив там зуби, в нього всі зуби там повипадали, вже в 45 років у батька жодного зуба не було. Але він все-таки не признався, що він винний, і його мусили випустити. Навесні 1934 р. батька звільнили, і добре він зробив, що не лишився на старому місці працювати. Серед тих, хто признався, був один батьків друг Петро Акулович, колишній начальник міліції. Його теж випустили з тюрми. Бачиш же, що до чого, то забирайся, тікай з цього ідіотського місця, а він зостався. Мабуть, пожалів квартири - в нього гарна квартира була. І в 1937 році його знов заарештували; у 1943-му помер десь на нафтових родовищах в Азербайджані.

А батько виїхав з цього селища; йому дали посаду начальника пошти, і він собі працював. Але минає п'ять років, викликають його в особливий відділ і кажуть: «Добрянський, ти вже засидівся. П'ять років минуло - шукай вже в іншім місці роботу». От чому батько так часто переїжджав.

Але я не все ще розповів про свою маму.

Замолоду мати була мало не революціонеркою щодо радянських порядків. Що дивно - минув час, і від тієї стійкої революціонерки, якою була мати, нічого не залишилося. Вона була повністю зламана радянською владою. Якщо раніше мати висловлювалася проти наших радянських правителів, проти самої системи і т. д., то останнім часом, коли батько помер і вона вже була сама, вона безперервно намагалася мене умовити, щоб я не слухав ні «Голосу Америки», ні «Свободи», мовляв, там усе брешуть. Частенько ввертала в розмову, що от, якийсь знайомий казав, ніби мій брат Анатолій - усебічно талановита людина та в цю бочку меду - ложку дьогтю. (Мій брат був тоді на стороні українських націоналістів).

Мати весь час настроювала мене, що я повинен бути лояльним до влади.

Тепер про брата Анатолія. Він ще з раннього дитинства був, як кажуть, улюбленець батьків. Я ж мав за все відповідати, хоч що б там було нами зроблено.

Восени 1927 року батько виїхав на Донбас, а навесні ще засівали дідове поле, а нас прилаштували в сільський дитячий садок. Там і годували, і доглядали, а батьки спокійно їхали на роботу в поле. Так от, Анатолій тоді ще погано говорив, то він держався весь час за мене і називав мене «батьом».

На Донбасі підлітком брат вдарився у поезію, почав вірші писати. Я ці вірші в нього викрадав, читав їх у навмисне спотвореному вигляді, насміхався з нього і т. д.

На пошті працювали такі хлопці як ми, може, трошки старші, то вони завжди говорили, що Анатолій поводиться некоректно з людьми, й ставили йому в приклад мене. Я з людьми міг ладити, а він піде, десь найде на свою голову якусь компанію, встряне в бійку... Часто приходив додому весь у синцях.

Сидить справа: Макар Дмитрович Добрянський - начальник поштового відділення - з сином Анатолієм. У віконці: його дружина Меланка Юріївна. Зліва: заступник начальника пошти Івлєв (м. Красний Луч, 1929 р. Знімок зроблений у приміщенні пошти по вул. Радянській).

Я був призваний до армії 15 квітня 1941 р., а він зоставався з батьками дома, ще вчився, ходив у дев'ятий клас. Коли німці прийшли, Анатолій тільки встиг дев'ятий клас закінчити. І в нього атестата про середню освіту не було. Після того, як німців прогнали, як вже треба було поступати вчитися, він узяв мій атестат, там було написано «Добрянський Василь Макарович», акуратно підчистив гострим лезом моє ім'я і вписав «Анатолій». І так він з моїм атестатом вступив до металургічного технікуму; після технікуму закінчив інститут; кругом уже дорога відкрита. Тоді він знову з «Анатолій» зробив «Василь» і віддав мені атестат. Придивлявся я - зовсім не помітно, що він оце все проробив.

Під час окупації - це вже патрулі ходили, комендантська година в селищі, після шостої вечора можуть застрелити без попередження, - Анатолій закохався в одну дівчину, свою однокласницю. Батько й мати доводять йому, що зараз небезпечно вночі ходити, а він все одно кожного дня на вечорницях...

В 1942 році в Донбасі страшна зима була, 40° морозу, сильно замітало дороги. У полях лежав сніг триметрової товщини, і німці виганяли всіх працездатних прочищати асфальтову дорогу до Горлівки. І от після цієї страшної бурі, коли позамітало дороги, до нас у квартиру заїжджає чоловік з молодою дівчиною. Батько розповідав, що він відрекомендувався як «голуб», а «голуб» це був повстанець. Він сам західняк, із Тернопільської області, приїхав до Горлівки проводити роботу націоналістичного характеру. Коли німці почали виловлювати цих націоналістів, то він утік звідти і по дорозі заїхав до батька.

Батько теж виявив активність; коли пошта вже не працювала, він влаштувався в кооперативному магазині бухгалтером і почав активно вести агітацію за вступ у партію соціал-революціонерів; вже й списки поскладали. А потім, як німці втекли, то він ці списки попалив.