Читати книгу - "Амулет стихій , Анна Стоун"

Почувши кроки поряд, Лера повернула голову. 

— Я теж їду додому! — кинула мимохіть Уляна, поклавши сумку на стілець, та пішла за обідом.

За кілька хвилин вона повернулася з повним тацею.

— А ти не луснеш від такої кількості пирога? — м'яко поцікавилася Лера, поставивши порожню склянку від соку на стіл.

— Навіть не сподівайся! — реготнула Уляна  та взялася за їжу.

Лера почекала, доки подруга поїсть, а потім пішла по свої речі. Дівчинка думками була вже вдома. Вона уявляла, як розповість бабусі та дідусеві про свої успіхи в школі. Але про свої пригоди вона, звичайно, промовчить, щоб не нарватися на грандіозний скандал.

* * *

 Марія Федотівна поставила на стіл перед Лерою тарілку зі спагеті та пішла вимикати вже кілька секунд свистячий чайник.

— Як справи у школі? Ти так і не розповіла. — відставивши свою тарілку, поцікавився дідусь Мишко.

— Начебто нічого... цікаво! — відповіла Лера, поклавши собі салат. – Склала всі іспити добре…

— Ти їж, не відволікайся! — пробурчала Марія Федотівна, яка не любила розмови за столом.

— Баб, а чому Мерлін жодного разу не приїжджав до нас у гості, хоча б на свята?

— Його  спитай! Він там  навряд нудьгує!

— Угу. — запустила в рот вилку з намотаними на неї макаронами Лера.

Марія Федотівна опустилася поруч на стілець, підперши однією рукою голову.

— Ти їж, їж! Там, мабуть, одними бутербродами харчуєшся?

— Ні! — з набитим ротом відповіла Лера. — У нас в їдальні перше, друге та третє! Поки що не скаржусь!

— От і добре. Мишко! — обернулася вона до чоловіка, — Іди, подивися, там, здається, лампочка на гірлянді перегоріла! А ти доїдай швидше та допоможеш із посудом! — звернулася вона до Лери.

* * *

Передавши чергову тарілку для миття, Марія Федотівна пильно подивилася на онучку.

— Чому ти постійно посміхаєшся?

Лера промовчала, не перестаючи посміхатися сама собі.

— Нумо розповідай, що в тебе там за секрети! — з усмішкою спитала бабуся.

— Нічого особливого, просто рада, що додому приїхала!

— Сподіваюся. Ти в мене дівчинка серйозна, в авантюру точно не полізеш!

Лера ледь не похлинулася компотом. Знала б вона, що весь цей час робила її улюблена онучка. Бабуся за всі ці роки навчилася читати по обличчю. Тож обдурити її було дуже важко.

— Які авантюри? Та й ніколи — стільки завдань задають!

— Все! Ялинка готова! — почувся крик дідуся Мишка із вітальні. — Стіл я теж поставив, тож можете вже починати накривати!

Наступні пів години пішли на прикрашання салатів та приготування картоплі.

— Не шкодуєш, що покинула школу, однокласників?

— Ні! Тут у мене не було найголовнішого!

— Магії? — припустила бабуся.

— Ні. Друзів. Розумієш, там я змогла почати все з початку.

Часу до Нового року залишалося дедалі менше. Погодувавши Мотю, Лера кинула погляд на бабусю, яка дивилася новорічний концерт. Минулого року все починалося так само.

Але зараз час, коли проб'ють куранти, буде іншим — особливим. А отже, треба готуватися до нових чудес...

* * *

 Лера залізла з ногами на ліжко та розкрила щоденник.

1 січня. 2:16

Попри те, що сьогодні Новий рік вони вже пішли спати. Зв'язок, звичайно ж, перевантажений, так що додзвонитися до когось навряд чи вийде. Швидше б настав ранок, а ще краще — обід. Вранці найчастіше всі відсипаються. Завтра треба сходити до Андрія у гості. Сподіваюся, під час канікул він нарешті забуде про свій амулет!

Ой, що я говорю?! Амулет потрібний! Але навіщо? Він не може воскресити мертвих, ні показати їх, він керує стихіями. Ще раз ОЙ! Чому це не може?! Загалом, я заплуталася! Я вже говорила про внутрішній голос, він мені постійно товкмачить таким неприємним голосом: «Знайди цей амулет, знайди!»

Думаю, нічого поганого не буде, якщо допоможу другу.

P.S. Амулет відкриває ... »

Рука завмерла в повітрі, Лера несподівано забула, що хотіла написати. Обернувшись на сплячого кота, вона позіхнула та закрила щоденник.

* * *

 Наступного дня, як і запланувала, вона одразу по обіді пішла до Андрія. На той час пішохідний міст уже розчищали від снігу, а ось на тротуарах були кучугури. Попри хорошу погоду на вулиці майже не зустрічалося людей. Сніг продовжував йти, але, на щастя, без вітру.

Вдома в Андрія Лера була лише кілька разів, та й то у четвертому класі, коли його мама допомагала їй з англійською. З того часу зовні тут нічого не змінилося, тільки паркан тепер стояв новий. У дворі загавкав собака, побачивши її. Стукати вже не довелося.