Читати книгу - "Грона гніву"

заважати душі, яка прагне здійнятися до Агнця.

Мати стала навколішки.

— Дякуємо,— холодно промовила вона.— Нічо’ проти не маємо, як збори відбудуться не в нас у наметі.

Жінка подивилася на неї довгим поглядом.

— Ну, ми не дозволимо нашій сестрі піти назавжди без хоч якоїсь молитви. Ми влаштуємо молитовні збори в нашому наметі, мем. І хай проститься вам за ваше кам’яне серце.

Мати знову сіла й обернулась обличчям до бабці — з напруженим, жорстким виразом.

— Вона змордувалася,— сказала мати.— До останнього висотана.

Бабця мотала головою і щось бурмотіла.

Жінка випросталась і струнко вийшла з намету. Мати досі схилялася над бабцею, вдивляючись у старезне обличчя.

Ружа Шаронська продовжувала обмахувати картонкою, ганяючи потоки гарячого повітря.

— Ma’! — сказала вона.

— Що?

— Чом ви їм не дозволили зробити оті збори?

— Не знаю,— відповіла мати.— Єговісти хороші люди. Ревуть і стрибають. Не знаю я. Ну наче найшло щось на мене. Не думаю, що витримала б усе це. Просто втекла б.

Десь неподалік долинув початок моління, а потім почувся наказ співати псалом. Слів не можна було розрізнити, тільки мотив. Голос піднімався і падав, і знову піднімався ще вище на кожній модуляції. Потім паузу заповнив другий голос у відповідь, і перший озвався гучно, з тріумфом, і зазвучав цілий хор як ревіння. Голос напружився і замовк, і у відповідь почулося ревіння. І поступово вірші вкорочувалися, тон наростав гостріше, як накази, а у відповідь звучали пронизливі голоси, як скарга. Ритм частішав. Чоловічі й жіночі голоси зливались, але раптом усередині співу різко виділився чийсь жіночий голос, що перетворився на плач, крик, дикий і лютий, як стогін хижого звіра; а інший глибокий жіночий голос, який співав в унісон, заволав на повну силу, і чоловічий звучав усе гучніше, наче вовче виття. Молитва припинилась, і з намету линули тільки звірине виття та гупання ніг об землю. Мати здригнулася. Ружі Шаронській перехопило подих, а ревіння хору тривало нескінченно — здавалося, що легені луснуть.

— Мене всю трусить,— сказала мати.— Та що таке.

Тепер високий голос зірвався на істерику, а крики нагадували виття гієни, гупання стало голоснішим. Голоси надірвались і змовкли, а потім виринув цілий хор, ридаючи, белькочучи щось незрозуміле, і почулись удари по тілу, наче хтось глухо повалився на землю; згодом ридання перемінилося на тихе скигління, наче виводок цуценят хлипав біля миски з їжею.

Ружа Шаронська тихо невротично плакала. Бабця вивільнила прикриті фіранкою ноги, схожі на сірі, вузлуваті лозини. Вона теж заскиглила в тон голосам. Мати поправила заслону. Тоді бабця глибоко зітхнула, її подих став рівним і сильним, а повіки заплющились і більше не смикалися. Вона міцно заснула, і з її піврозтулених вуст долинало хропіння. В іншому наметі скигління звучало все тихіше і тихіше, доки зовсім не змовкло.

Ружа Шаронська подивилася на матір очима, повними сліз.

— Це на добро,— сказала Ружа.— Бабуні це на добро. Вона заснула.

Мати засоромлено опустила голову.

— Мабуть, я не по правді вчинила з цими добрими людьми. Бабця ж заснула.

— Мо’, вам нашому проповідникові покаятися, що гріх був? — спитала дочка.

— Зроблю так... але він дуже дивний чоловік. Мо’, це він призвів до того, що я не дозволила цим людям тут молитися. Проповідник наш — він як міркує: хоч люди що роблять, усе на краще.— Мати подивилася на свої руки і промовила: — Руже, ходімо спати. Як уночі поїдемо, виспатися тре’.— Вона витягнулася поряд з матрацом.

Ружа Шаронська запитала:

— Чи тре’ бабцю обмахувати?

— Вона зара’ спить. Ляж, спочинь.

— Цікаво, а куди Конні подівся? — поскаржилася дівчина.— Сто років як його не бачила.

— Ш-ш! — сказала мати.— Відпочивай.

— Ма’, Конні на вечірні курси піде навчатися, щоб на ноги стати.

— Так. Ти це вже казала. Відпочивай.

Дочка прилягла на бабусин матрац.

— У Конні новий план є. Повсякчас про нього думає. Коли ’лектрику опанує, то свою крамницю матиме, а далі знаєш що робитимемо?

— Що?

— Лід... лід — скільки хоч’. Холодильник свій матимемо. Під зав’язку напхаємо. Їжа в холоднику не псується.

— Конні тільки й міркує-прикидає,— голосно зареготалася мати.— Спи давай.

Ружа Шаронська заплющила очі. Мати лягла на спину, схрестивши руки на потилиці. Слухала, як дихають дочка і бабця. Змахнула рукою, зганяючи муху з чола. У таборі було тихо від нестерпної спеки під гарячим сонцем, але в опаленій траві вирувало життя — сюрчали коники, дзижчали мухи,— і ці звуки зливалися з тишею. Мати глибоко зітхнула, потім позіхнула й заплющила очі. У напівдрімоті вона розчула чиїсь кроки, але її збудив чоловічий голос:

— Хто тут?

Мати схопилась. Усередину зазирнуло засмагло-брунатне чоловіче обличчя. Незнайомець був у чоботях, штанях кольору хакі й сорочці такого ж кольору, з погонами. На ньому була портупея[18] з пістолетом, а ліворуч на сорочці була пришпилена велика срібна зірка. На потилиці був заломлений військовий кашкет з м’яким верхом. Чоловік відігнув брезент, і цупка матерія затремтіла, як шкіра на барабані.

— Хто тут? — наполегливо повторив він.

Мати спитала:

— Що вам тре’ від мене, містере?

— А ти як гадаєш? Мені треба знати, хто тут.

— А що таке, нас тут лише троє: я, бабця і моя донька.

— Де ваші чоловіки?

— Вони вниз пішли, скупатися. Ми всю ніч машину гнали.

— Звідки ви?

— Неподалік од Саллісо, Оклахома.

— Ну, вам тут не можна лишатися.

— Ми збираємося ввечері поїхати через пустелю, містере.

— Ну, це якраз те, що треба. Якщо затримаєтеся, я вас до тюрми відведу. Таких, як ви, ми сюди не пускаємо.

Материне обличчя потемніло від гніву. Вона поволі підвелася на рівні ноги. Нахилилася до коробки, де посуд, і дістала звідти чавунну сковорідку.

— Містере,— сказала вона,— у тебе ґудзики олов’яні, ще й пістоль. Там, звідки я приїхала, ти б тишком поводився.

Вона насувалася на нього, тримаючи сковорідку. Той розстебнув кобуру.

— Іди,— сказала мати.— Жінок залякуєш? Радій, що чоловіків тут нема. Вони б тебе на шмаття роздерли. У моїх краях ти б язика за зубами тримав.

Чоловік відступив на два кроки назад.

— Ну, ти не у себе вдома. Ти в Каліфорнії, а ми не хочемо, аби ви, кляті окі, тут зоставалися.

Мати перестала на нього насуватися. Вона з подивом глянула на чоловіка.

— Окі? — тихо перепитала