Читати книгу - "Грона гніву"

вона.— Окі.

— Так, окі! І якщо я завтра прийду, а ви не заберетеся геть, я вас до тюрми заберу.

Він підійшов до сусіднього намету і ляснув по брезенту, питаючи:

— Є тут хтось?

Мати повільно повернулася під брезент. Поклала сковорідку в коробку для посуду. Повільно сіла. Ружа Шаронська крадькома стежила за нею. І коли побачила судомну боротьбу на материному обличчі, заплющила очі й удала, що спить.

олуденне сонце хилилося до обрію, але спека, здавалося, не спадала. Том прокинувся у верболозі: у роті пересохло, тіло змокріло від поту, а голова наче обертом ходила. Хитаючись, він звівся на ноги і попрямував до води. Скинув одяг і занурився в течію. І щойно Том відчув температуру води, як спрага зникла. Він ліг на спину на мілководді та дав воді нести себе. Спираючись ліктями на пісок, він роздивлявся свої пальці, які стирчали над водою.

Блідий сухоребрий хлопчик прокрався, наче звірятко, в очеретах, скинув одяг і скарлючившись, спритно стрибнув у воду, як ондатра, а потім виринув, як хохуля, тільки очі та ніс видніли над поверхнею. Раптом хлоп’я побачило Томову голову і те, що чоловік спостерігає за ним. Малий припинив свою гру і сів у воді.

— Привіт! — сказав Том.

— Здоров!

— Схоже, ти в ондатру граєшся.

— Ну так.

Він упевнено попрямував до берега, там схопив одежу, миттєво натягнув її на себе і щез у верболозі.

Том тихо розсміявся. Зненацька він почув, як його голосно кличуть:

— Томе, агов, Томе!

Він сів у воді та пронизливо присвиснув крізь зуби. Верболіз затрусився — і ось у заростях з’явилася Руті, яка дивилася на Тома.

— Мама тебе кличе,— сказала вона.— Просто зара’ щоб прийшов.

— Еге.

Він устав і почимчикував мілководдям до берега, а Руті зацікавлено та здивовано оглядала його оголене тіло.

Том, помітивши її погляд, мовив:

— Ану бігом звідси. Негідниця!

І Руті побігла. Том чув, як вона схвильовано кличе Вінфілда. Том натягнув нагрітий одяг на охолоджене, вологе тіло і повільно рушив берегом крізь верболіз до намету.

Мати розклала багаття з вербового пруття та нагрівала воду в каструлі. Неня відчула полегшення, коли побачила сина.

— Що сталося, ма’? — спитав він.

— Налякалась я,— сказала вона.— Полісмен тут був. Сказав, нам не можна тут лишатися. Боялась я, коли він це казав. Боялась, як би ти з ним не стрівся і не набив його, якби він вас зачепив.

— Що я, здурів — полісменів бити? — мовив Том.

Мати всміхнулася:

— Ну... він такого лихого наказав... я ледь сама його не набила.

Том схопив її за руку, з грубою ласкою струсонув і розсміявся. Він сів на землю, досі сміючись.

— Боже ти мій, ма’. Я ж вас знав, ви лагідні були. Що на вас найшло?

Вона дивилася серйозно.

— Не знаю, Томе.

— Спершу ледь нас усіх домкратом не вколошкали, а тепер копа хтіли відгамселити.— Він зареготався на повний рот, нахилився та ніжно погладив її босі ноги.— Відьма правдива,— промовив Том.

— Томе...

— Так?

Вона довго вагалася.

— Томе, оцей полісмен... який тут був... він обізвав нас... «окі». Він сказав, що не дозволить «клятим окі» тут лишатися.

Том пильно вдивлявся їй в обличчя, досі обережно гладячи її босі ноги.

— Нам теж про це казали. Ми теж таке чували.— Він зробив паузу й спитав: — Ма’, як ви вважаєте: я зовсім пропащий? За ґрати мене тре’, під замок?

— Ні,— відповіла вона.— Ти... тебе просто довели... ні. А що ти хоч’?

— Ну, не знаю. Дав би копняка тому поліцейському.

Мати глузливо посміхнулася.

— А мо’, я сама пропаща, бо мало не зацідила йому пательнею.

— Ма’, а чому він сказав, що нам не можна тут лишатися?

— Просто каже, що не дозволить «клятим окі» тут лишатися. Каже, що в тюрму нас засадить, як ми до завтра не заберемося звідціля.

— А чого це ми маємо на їхньому повідку йти, не слухаймо ніяких копів.

— Та я йому це й казала,— пояснила мати.— А він сказав, що ми не в себе вдома. Ми тепер у Каліфорнії, і вони роблять що хочуть.

Том стривожено промовив:

— Ма’, я повинен дещо розказати. Ной... він пішов униз по річці. Він не їде з нами.

Якусь мить мати не розуміла слів.

— Чому? — ледь чутно вимовила вона.— Що ж він їстиме? — намагалася дізнатися вона.

— Не знаю. Каже, рибу ловитиме.

Мати довго мовчала.

— Сім’я на очах розпадається,— сказала вона.— Не знаю. Здається, не можу думати. Просто не можу, і все. Забагато всього. Стільки звалилося.

Том сказав затинаючись:

— Усе буде гаразд, ма’. Просто він дивачить.

Мати дивилася непорушним поглядом у бік річки.

— Здається, просто не можу більше думати.

Том подивився вниз на вервечку наметів і побачив Руті з Вінфілдом, які стояли перед заслоною одного намету, чемно розмовляючи з тими, хто всередині. Руті посіпувала край спідниці, а Вінфілд копирсався носком чобота в пилюці. Том кликнув:

— Ей, Руті!

Вона звела очі, побачила брата і кинулася до нього, а позаду йшов Вінфілд. Коли дівчинка підійшла, Том сказав:

— Перекажи нашим, хай сюди йдуть. Вони у верболозі сплять. Приведи їх. А ти, Вінфілде, скажи Вілсонам, що нам тре’ звідси їхати так скоро, як зможемо.

Діти крутнулися на місці дзиґами, і їх сліду не стало.

Том спитав:

— Ма’, а як бабця зара’?

— Ну, сьо’дні заснула. Здається, їй ліпше. Досі спить.

— Ну добре. Скільки в нас свинини лишилося?

— Не дуже багато. Чвертка туші.

— Тоді тре’ друге барильце водою наповнити. Запасемося.

До них долинули пронизливі крики Руті у верболозі: дівчинка кликала чоловіків.

Мати поворушила вогонь вербовими лозинами, і пруття захрускотіло в полум’ї, лизнувши дно каструлі.

— Благаю Бога про спочинок для нас,— сказала мати.— Молю Ісуса, аби в нас нічліг був у гарному місці.

Сонце сіло за обрій на ламаній лінії заходу. Каструля кипіла і плювалася на багатті. Мати пішла під брезент, повернулася звідти з повним фартухом картоплі й кинула картоплини в окріп.

— Молю Бога, щоб ми хоч якось попрали одяг. Ніколи ще не були такими бруднючими. Навіть картоплю помити не можу, перш ніж варити. Чому так? Наче серце в нас вийняли.

Чоловіки повернулися всією юрбою з