Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

б, якби він забрав її в Канаду, на прерії безкраї, як Північне море?

Едмунд поправив приціл для бомб.

— Наближаємося до цілі, — сказав йому у вухо Воллі Віттон.

Легкі трасери розсипали червоні, оранжеві і жовті іскри, як вогники на узбережжі. Пошукові прожектори прочесували небо, Едмунд бачив, як один промінь піймав літачок — здається, «стерлінг». «Стерлінгові» не вдалося вирватися з пазурів свого мучителя, і за кілька секунд він вибухнув, перетворившись спершу на яскраво-червону вогненну кулю, потім — на рожеву, а потім зникнувши.

Навколо «Д-Дога» свистіли легкі снаряди і трасери. Теффі Джонс сказав:

— Набери-но висоти, кепе.

Тільки ось від важчої артилерії, коли та подасть голос, їх ніщо не порятує. Едмунд розгледів унизу кілька сигнальних вогнів і запальних снарядів, але ціль затягло димом.

— Правіше, правіше, ось так... ще правіше, ось так, лівіше... ось так...

Здається, доведеться заходити на друге коло. Хтось тихо лайнувся у переговорний пристрій, а тоді вони опинилися на лінії вогню важкої артилерії. Трісь, хрясь! Один снаряд вибухнув геть неподалік, і літак накренився вліво, ніби від удару. Едмунд натиснув кнопку випуску бомб і сповістив:

— Бомби скинув.

І байдуже, що ціль вони проскочили. Раніше він так ніколи не робив, але тепер відчув, як шалено вібрує правий двигун, і неповороткий «галіфакс» застрибав у повітрі.

— Накрилася наша фотографія, — саркастично сказав Віллі Віттон, а потім об літак знову щось довбануло.

— А це ще що таке? — заволав Лен Тофт за мить до того, як металеві скалки пронизали літак: снаряд уткнувся в ніс, пролетів за сантиметр від Едмунда, сипнув уламками на руки бортінженера, Теффі Джонса.

Біля «Д-Дога» вибухнув ще один снаряд, від чого літак підскочив, а Едмунда пожбурило в ніс, куди струмувало крижане повітря. Перед очима на страшну мить блимнула земля за дірою, тож Едмунд що є сили підтягнувся в кабіну пілота. Скрізь тхнуло кордитом, літак жбурляло навсібіч, як іграшку.

— Боженько, — тихо сказав він, побачивши Теффі Джонса: той трусився всім тілом, тупо витріщившись у лобове скло, і булькав рожевою піною просто у маску.

А тоді літак зайшов у піке, і тієї ж миті Едмунд почув тихе «Поможи мені» — спершу він подумав, що це Теффі, і лише потім зрозумів, що насправді озвався Джонті Паттерсон, якому півлиця знесло уламками, тож говорив він кутиком вуст, як вентрилоквіст-невдаха.

— Я знайду морфін, — сказав Едмунд.

— Ні, ні, встати поможи.

Їм обом довелося навалитися на штурвал усією вагою, щоб вирівняти літак. Тепер «Д-Дог» вібрував по цілій довжині, рипів і трусився, точнісінько як Теффі Джонс раніше. (Тепер той згорбився з ошклілими очима).

Морріс Дайті заволав у переговорний пристрій:

— Я на вихід!

У ту ж мить озвався й Лен Тофт:

— Сержант Віттон загинув, а в нас тут у хвості зяє діра, з неї він і випав.

Правий двигун зловтішно застугонів, і Джонті прошепотів зацілілою половиною обличчя:

— Вимикай його.

Едмунд спробував зв’язатися з Маком, який сидів у хвості, але відповіді не було. Натомість у нього за спиною виріс Лен Тофт.

— Боже, — сказав він, побачивши лице Джонті Паттерсона. І знову, побачивши, у якому стані Теффі Джонс: — Боже.

— Здається, він мертвий, — сказав Едмунд. — Ми можемо його звідси витягнути?

— Давай просто вискочимо, — сказав Лен Тофт, і Едмунд побачив, що той уже пристібнув парашут.

Лівий двигун і собі захрипів, здається, літак намагався розлетітися на друзки. Раптом із переговорного пристрою озвався Мак:

— Що за чортівня відбувається?

— Де ти був? — спитав Едмунд.

— Переговорний пристрій не працював.

— Вискакуй, — сказав Джонті Паттерсон.

Він дивився просто поперед себе, вчепившись у штурвал мертвою хваткою; перекошене лице виглядало жаскувато. На ногах у нього теж була кров, і Едмунд раптом збагнув, що хлопчина при смерті, але коли потягнувся його торкнутися, Джонті Паттерсон тільки пробурмотів:

— Стрибай.

Раптом у пристрої Мак неприродно спокійно сказав:

— Не можу я стрибнути, парашут прострелило.

— Іди сюди, Маку! — закричав Едмунд, коли літак знову почав заходити у піке.

Джонті Паттерсон і далі боровся з важелями, проте, озирнувшись, Едмунд побачив, що у фюзеляжі збоку пробило величезну діру.

— Я на вихід, — сказав Лен Тофт і став пробиратися до десантного люка.

Мак обережно дістався до носа літака.

— Лівий двигун горить, а в борту діра розміром із Вельс. Чорт забирай, кеп, з тобою що сталося? — спитав він, побачивши пошматоване лице пілота.

— Вискакуй, — повторив Джонті Паттерсон.

— А ти ж як, кеп? — спитав Едмунд, пристібаючи парашут.

— А в мене ноги не ходять, так що просто стрибай і не викаблучуйся, — пробурмотів Джонті Паттерсон. Уперше він виглядав дуже-дуже дорослим.

— Ми тебе не полишимо, — тепер Едмунду доводилося перекрикувати гарчання літака.

— Пішли, — сказав Мак і рушив до десантного люка. — Він отримає медаль посмертно, а ми й із одним парашутом справимося, так бувало.

Літак зайшов у піке, жовті язики полум’я лизали фюзеляж ізсередини. Доводилося боротися з центробіжною силою, яка намагалася приліпити їх до «Д-Дога». Коли вони вистромили верхню половину тіла з люка, їм у лице ударив такий сильний вітер, що не можна було вдихнути. Едмунд сумнівався, чи вдасться їм вибратися, а навіть як і вдасться, то чи не впадуть вони разом із літаком. Якби вітер дозволив йому оглянутися, то видовисько не додало б наснаги: Лен Тофт, чи то пак, те, що від нього лишилося, заплутався в парашуті й обмотався навколо хвостової секції. Вони ще й не зауважили, що вдовж крил тягнеться вогонь, а елерони справа повисли клоччям. Зате зауважили, коли правий двигун раптом відірвався від крила, бо літак в агонії накренився і викинув Едмунда й Мака Маккендрика з люка.

Вони полетіли вниз, притиснувшись один до одного, як сіамські близнята, що зрослися животами, але кривий уламок лівого крила зачепив Едмунда нальоту й пошматував йому руку. Земля мчала їм назустріч неймовірно швидко. На полях лежали глибокі сніги, від яких відбивалося ясне сяйво місяця, тож було видно, як удень. Едмунд у паніці сіпнув за шнур парашута здоровою рукою, а отже, відпустив Мака, і коли парашут напнувся над ними, Мака струснуло. Він розтис обійми й безгучно полетів до землі, розкинувши руки-ноги, як морська зірка.

Ну, а Едмунд плавно спускався вниз із пусткою в голові, майже в ейфорії, і в задумі піймав себе