Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

назад. Серед рекрутів упав ще один залп стріл, а тоді ще один. Їхній стрій почав розпадатися, бійці бігли задом наперед, рятуючись від смертоносного обстрілу, наштовхувались один на одного, лави перетворювалися на юрби, а повітря наповнилося криками й замішанням. Туман піднявся так високо, що Вест не міг зрозуміти, куди впав наступний залп арбалетних стріл. Від батальйонів Союзу залишилися тільки списи, що хитались, і нечисленні примарні шоломи над сірою хмарою. Навіть тут, на висоті, серед обозів, туман клубочився довкола щиколоток Веста.

На пагорбі заворушилися карли. Вони підкинули зброю в повітря та загримали нею об мальовані щити. Вони голосно закричали, але то був не низький рев, як очікував Вест. Натомість над долиною пропливло дивне, моторошне виття, жалібне голосіння, що перекрило гримання та брязкіт металу й долинуло до вух спостерігачів унизу. Бездумний, лютий, дикунський звук. Звук, який видають не люди, а чудовиська.

Принц Ладісла та офіцери з його штабу вражено перезиралися, затиналися й витріщалися, тим часом як карли потупали з пагорба лава за лавою до туману, що гуснув на дні долини, де й досі безладно намагалися відступити війська Союзу. Вест проштовхався крізь застиглих офіцерів до сигналіста.

— Бойовий порядок!

Хлопчина перевів погляд із північан, що насувалися, на Веста, ледве тримаючи ріжок млявими пальцями.

— Шикуйтеся! — проревів голос іззаду. — Шикуйтеся!

То був Пайк, і він ревів гучно, незгірш за будь-якого сержанта-інструктора. Сигналіст хутко підніс інструмент до губ і щосили затрубив бойовий порядок. У тумані прокотилися луною сигнали у відповідь, які тепер здіймалися зусібіч. Приглушені сигнали, приглушені крики.

— Ставай! Шикуйсь!

— Ану шикуйтеся, хлопці!

— Приготуйтесь!

— Увага!

Крізь морок долинув оглушливий гуркіт і брязкіт. То йшли люди в обладунках, ставили списи, витягали мечі, перегукувалися між собою окремі люди та підрозділи. Усе це перекривало, стаючи дедалі гучнішим, неземне завивання північан, які розпочали свою атаку, кинувшись із висоти в долину. Вест відчув, як у нього самого в жилах холоне кров, хоча його відділяло від ворога сто кроків відстані та кілька тисяч озброєних бійців. Він добре уявляв собі страх, який відчували тепер люди на передньому краю, коли з туману перед ними почали виходити з бойовими кличами, високо здійнявши зброю, постаті карлів.

Мить їхнього зіткнення не позначилася жодним звуком. Брязкіт невпинно гучнішав, до вигуків і завивань долучилися високі крики та низьке гарчання, ідо цього страхітливого гамору дедалі частіше домішувався болісний або гнівний лемент. У ставці ніхто не розмовляв. Усі до одного, і Весту тому числі, вдивлялися в морок, напружуючи всі чуття, щоб дістати хоч якесь уявлення про те, що може відбуватися просто перед ними в долині.

— Ось! — вигукнув хтось.

Крізь пітьму попереду йшла нечітка постать. На ній зосередилися всі очі, а тим часом вона набула чіткості. То був молодий, задиханий, забрьоханий і вкрай спантеличений лейтенант.

— Де в біса ставка? — вигукнув він, незграбно полізши на схил до них.

— Вона тут.

Вояк хвацько віддав Вестові честь.

— Ваша високосте...

— Ладісла — це я, — різко промовив справжній принц. Вояк отетеріло розвернувся і знову почав віддавати честь. — Ну ж бо, зачитуй своє послання!

— Гаразд, сер, ваша високосте, майор Бодзін послав мене передати вам, що його батальйон веде важкий бій і... — він досі задихався, — йому потрібне підкріплення.

Ладісла витріщився на молодика так, наче той розмовляв іноземною мовою, а тоді поглянув на Веста.

— Хто такий майор Бодзін?

— Командир першого батальйону рекрутів Старикси, ваша високосте, на нашому лівому крилі.

— Ліве крило, ясно... е-е...

Довкола засапаного лейтенанта зібралися півколом штабні офіцери в яскравому вбранні.

— Скажіть майорові потерпіти! — вигукнув один із них.

— Так! — погодився Ладісла. — Скажіть вашому майорові потерпіти і... е-е... відкинути ворога назад. Так, справді! — Тепер йому починала подобатися його роль. — Відкинути його назад і битися до останнього вояка! Скажіть майорові Клодзіну, що підмога вже йде. Однозначно... вже йде!

І принц мужньо подався геть.

Молодий лейтенант повернувся, вдивився в морок і пробурмотів:

— А де мій підрозділ?

Тим часом уже починали вимальовуватися нові постаті. Ці постаті бігли, спотикалися в багнюці, задихалися. Рекрути, одразу зрозумів Вест, відірвалися ззаду від підрозділів, що розпадалися, ледве вступивши в контакт із ворогом. Наче вони коли-небудь мали можливість довго вистояти.

— Малодушні пси! — вилаявся їм навздогін у спини Смунд. — Вертайте!

Це було все одно, що віддавати накази туману. Бігли всі: дезертири, ад’ютанти, гінці, що шукали допомоги, дороги, підкріплень. А також перші поранені. Деякі шкандибали самотужки або на зламаних списах замість милиць, деяких тягнули за собою товариші. Пайк пішов уперед, аби допомогти блідому хлопцеві, у якого стирчала з плеча арбалетна стріла. Ще одного пораненого, який бурмотів щось собі під носа, протягнули повз них на ношах. Ліву руку йому відтяли трохи нижче ліктя, і крізь його тугу пов’язку з брудної ганчірки сочилася кров.

Ладісла якось нездорово поблід.

— У мене болить голова. Мені треба сісти. Куди поділося моє польове крісло?

Вест пожував губу. Він і гадки не мав, що робити. Бурр відправив його разом із Ладіслою через досвід, але він розгубився точнісінько так само, як принц. Усі плани ґрунтувалися на можливості нормально бачити ворога чи принаймні власні позиції. Він закляк на місці, нікчемний і роздратований, як сліпець у бою навкулачки.

— Трясця, що відбувається?! — Принців голос, пронизливий і вередливий, перекрив гамір. — Звідки взявся цей клятий туман? Я бажаю знати, що відбувається! Полковнику Вест! Де полковник? Що там таке?

Якби ж то він міг щось відповісти. Люди шкандибали, сновигали та пробігали забрьоханою ставкою вочевидь навмання. Обличчя виринали з туману й зникали, обличчя, сповнені страху, замішання, рішучості. Гінці з перекрученими повідомленнями чи наказами, солдати з кривавими ранами чи без зброї. У холодному повітрі пливли безплотні голоси, що перекривали один одного, тривожні, квапливі, настрашені, змучені.

— ...Наш полк зіткнувся з ворогом і відступає чи, здається, відступав...

— Моє коліно! Трясця, моє коліно!

— ...Його високість, принц? У мене термінове повідомлення від...

— Пошліть, е-е... кого-небудь! Будь-кого, хто вільний... а хто вільний?

— ...Королівський полк веде важкий бій! Він вимагає дозволу на відступ...

— Що сталося з кавалерією? Де кавалерія?

— ...дияволи, а не люди! Капітан мертвий, а...

— Ми відступаємо!

— ...завзято б’ється на правому крилі й потребує підтримки! Конче потребує підтримки...

— Допоможіть мені! Хто-небудь, прошу!

— ...А тоді