Читати книгу - "Морфій"

оргії, але більшість уже виводила на дорогу свої фіати, опелі, шевроле, б’юїки, іспано-свізи, і спортивні альфа ромео, і мерседеси, і кінні упряжі теж, вони від’їздили назустріч решті своїх звивистих життів.

Іґа не доєдналась ані до дам, котрі засідали в салоні, ані до чоловіків, котрі поривалися втекти, а долучилась вона до чотирьох платних жінок, котрі краще розуміли історію та війну і повертались до Варшави. А що не мали інших транспортних засобів, то вкрали з маєтку авто, маленький фіат, що його вела Іґа, яку було обрано на водія, забрали також негативи, котрі фотограф залишив разом з апаратом, слушно підозрюючи, що в прийдешньому житті вони йому не знадобляться. Щонайбільше якийсь археолог відкопає скам’янілий фотоапарат у П’ятихатках, але негатив однак не вийшло би проявити, то й не сталося б жодного скандалу.

А вони проїхали дивною, порожньою не-Польщею з Кобрина аж під Варшаву, до Радзиміна, і аж до самого Радзиміна ніхто їх не побачив на дорозі, вони теж не побачили жодного солдата: ані польського, ані німецького, ані совєтського, взагалі людей було небагато, ніби вони їхали через край поза історією, часом і поза світом, аж нарешті в Радзиміні їх зупинили, Саломея втекла, ще тільки побачивши солдатів, і не знала, що далі діялося з Іґою, втекла, тому що боялася, що її застрелять, Іґа ж зробила німцям таку пригоду, що її боялися застрелити, Саломея пішки повернулася до Варшави, Іґа ж негайно потрапила під арешт.

І про це все вони обидві щойно мені оповідали, Іґа і Саломея, п’яні й одурманені, оповідали мені про це, хихочучи як ошалілі, ніби то кабаре, якась плохенька забава, буденні вибрики.

Вочевидь, вони не сказали тобі про все, Костоньку, бо жодна з них не прозирає так далеко і гостро, як я, проте розповідали тобі таки все, про що знали і що бачили, зненацька здружені, обидві безсоромні в такій знакомитій приязні.

Я все одно вже не слухав, хоча кожної іншої хвилі слухав би, ніби святенниця белькоту ксьондза.

Ти вже не слухав. Відкинув навіть руку Саломеї, котра власне вколола тобі рідку веселку, ти встав, із твого передпліччя звисав золотоголкий шприц, звисав, ніби перебита нога кульгавого пса.

Але я вже не слухав, не зауважив навіть, що Саломея ще не закінчила впорскувати любе щастя в мої натомлені, повні нечистої крові жили.

У ложі навпроти нас розсілося вельми німецьке товариство, власне, товариство двох офіцерів у мундирах, темно-сірі штани штайнґрау, куртки фельдґрау, темно-зелені комірці, свіжі стрічки залізного ордена біля ґудзиків. А крім них — три цілком польські курви, розцяцьковані, цицьки аж виливаються з декольте. А крім них — двоє чоловіків у цивільних, темних костюмах, до котрих офіцери, що небувало для зодягнених у мундири, ставилися з вишуканою, вільною шанобою, з якою, скажімо, бувалий майор розмовляв би з цивільним урядником міністерства війни в ранзі щонайменше держсекретаря, до того ж колишнім вояком.

Але мене не те цікавило, не те обходило. Я встав і підійшов до німецького товариства. Вони пили горілку, я ж був одурманений шампанським і кокаїном, але в мені вже не було ні сліду ейфорії, від якої мене трусило ще хвилину тому.

Тож я підійшов до столика з німецьким товариством, а вони замовкли мовчанням не ворожим, але подивованим моїм мовчазним приходом і моїм поглядом, котрий, либонь, був направду шаленим.

Потім зауважили, у що це я так інтенсивно вдивляюсь, і здивоване мовчання знагла змінилося відкритою, відвертою ворожістю.

— Das ist das Gesicht eines Kriegshelden, du Mistkerl! Verpiss dich![99] — гаркнув найближчий до мене офіцер і встав, уже трохи п’яний. Устав, щоб навчити мене манер.

У що ж я так вдивлявся?

Ти вдивлявся в обличчя брехні, вдивлявся у своє неправдиве життя, вдивлявся в порожнечу свого життя, яку потихеньку вже починав відчувати, ніби хлопець, котрий погано розмовляє польською, ти вдивлявся в прізвище, якого не маєш.

Ти вдивлявся в лице чоловіка в темному костюмі з камізелькою, в лице чоловіка, котрий сидів у найглибшому куті ложі, чоловіка, котрому забракло польської курви, бо самого його, здається, курви не цікавили.

То було страшне лице. На лівій щоці починався шрам, який тягнувся вниз, до кутика вуст, забирав значний шматок носа, від якого зосталася тільки права ніздря і завинута складка того, що колись було рештою носа. Нижче шрам також забирав значну частину лиця, і там, де кутик вуст, зяяли голі, позбавлені зубів ясна, що їх невеличкий шматочок був оголений. Ще нижче шрам зісковзував на щелепу страшною борозною кістки, закінчуючи її рівною, міцною лінією.

То було страшне лице. То було знайоме тобі лице.

То було лице мого батька.

Майор замахнувся і вдарив мене в щоку, кісточками, міцно, аж голова мені відкинулась на плече.

Але ти навіть не помітив цього удару, ти взагалі його не помітив.

Бальдур Штрахвіц дивився на тебе ясно-блакитними очима, що з них одне, ліве, вгвинчувалося в тебе поглядом з-поза оправленого золотом монокля.

— Vati… — прошепотів ти.

Тоді він зненацька зірвався, зрозумів, шрам і решту лиця йому скривила страшна гримаса, тоді він кинувся до тебе, відштовхуючи шльондр, офіцерів і товариша в костюмі, скидаючи зі скляного столика пляшки шампанського, наступаючи на дивани й коліна, розриваючи панчохи і забруднюючи фельдґрау штани.

Він кинувся до тебе, і ти тонув у його обіймах, а він міцно-міцно обіймав тебе, ти обіймав його, твоя щока біля його здорової щоки. Шприц висунувся з твоєї жили і впав на підлогу, вбиваючи в паркет позолочену голку, ніби якийсь перверзійний дротик, морфій уже плинув твоїми жилами. Батько обіймав тебе так, наче ти єдина людина у світі.

— Mein Söhnchen, mein geliebtes, verschollenes Söhnchen![100] — шемрав він, понівечені слова випадали з його покалічених вуст.

А ти осунувся на його руках, осунувся в темряву.

Частина II

Розділ VIII

Ти б хотів глянути на себе, на вас його очима. Але не можеш, Костоньку. Ви маєте багато спільного, але цього все ж замало.

Ти вояк, а це вже щось. Був. Чи й досі є?

Але наскільки ж іншим було твоє воювання, Костику. Твоє офіцерствування. Ґрудзьондз, Теребовля, улани.

Хоч і він, чоловік із поїденим війною обличчям, так само був уланом, але то тільки слово, нічого більше. Твій полк уланів і його полк уланів — різні мундири, хоча в чомусь і схожі, бо з тієї самої традиції, у них вони навіть більш уланські, куртки,