Читати книгу - "Матінка Макрина"

що попросила матір-настоятельку сховатися за грубою запоною під час роботи над усім мальовидлом, щоб інші сестри не бачили. Ото вже й мука це була для неї, ото вже гризота! Не така, як наша в Полоцьку й Мяделі, погоджуюсь. Але інше, духовне страждання: вона Діву Найсвятішу хоче якнайгарніше намалювати, а з-під її пензля виходить ляпанина, наче блюзнірство якесь. Він криво зиркнув, але більше нічого не сказав. Та й по всьому. Ні, був ще другий такий мудрагель. Тому я сказала: От вам і найкращий доказ! Дівчина навіть не знала, який рік надворі, така розсіяна була, пензлем як бороною вела. А потім — о, диво, диво! Він притакнув, розповів про дядька, який роки плутав, я притакнула, а отже, з того нічого, нічогісінько не вийшло.

Нічого в житті не виходило в мене так, як чудеса. Бо також нічого простішого за чудеса немає, нічого так до рук і до вуст не припадає, як чудеса, вони тягнуться на кульгавих ходулях із другого кінця міста, із села на ношах несуться, голосять, поводять баньками. Досить оцього першого: заволає якась у чорному мереживі, у вельонах, кульгава, напівсліпа й напівглуха, зі свищем, болотною лихоманкою та карбункулом: Чудо! Чудо! Я не бачила, а тепер бачу, не чула, а тепер чую, я мала лихоманку, але вона минулася, свищ затягнувся, карбункул зійшов, рана загоїлась! Їх двісті таких у церкві сидить, двісті на лавках хлюпає носом, покашлює, двісті спотикається об власні ноги, двісті день і ніч ремствує перед своїми доньками, племінницями, служницями, то на вухо нарікають, то на зуб, то на око, аж раптом та одна з них верещить і вже всі, все ще схлипуючи, покашлюючи, спотикаючись, кричатимуть про чудо. Якщо є перше, то будуть і нові, оскільки чудеса, як і нещастя, ходять парами, ба навіть стадами. Одного дня ця краще побачила, другого інша менше кульгає або кульгає так само, але хоче вірити, що перестала. Завтра буде як учора, післязавтра ще гірше, але в її пам’яті залишиться чудо, й це чудо нестиме її до інших, яким вона невтомно розповідатиме, а ті розкажуть ще іншим, а інші — новим. Так що за тиждень на пескерії[99] одна перекупка риб прошепоче другій, що в десятьох безногих жебрачок у чудесний спосіб відросли ноги. Про тих, що завзято молилися, але жодного чуда з ними не сталося, — ані для ока, ані для вуха, ані для печінки, ані для ревматизмів, — ніхто не розповість, про відсутність чудес не пліткують, про відсутність чудес жоден журналіст не напише, жодна перекупка не заїкнеться. З усіх плачливих, спраглих молитви, цілувальників краєчка ряси залишаються тільки ті, які одужали, а ті, яким стало гірше, зникають під бинтами, у кріслах на колесах, у темних кімнатках, куди грубі запони не пускають світло.

Перші чудеса я робила заднім числом; не пам’ятаю вже, де й кому я розповіла про єврея, постачальника алкоголю, який монашкам горілку приносив, що прибіг до нас посеред ночі, мовляв, донька народжує й не може народити вже двадцять чотири години. Ви, що стільки витерпіли, — каже він, — мусите мати ласку в Бога, а тому попросіть його, аби мені доньку врятував. Усі ми після цілого дня найгіршої каторги, якби не обов’язок прочитати молитви, заснули б стоячи, але нас Святий Дух підтримував у молитві. Якщо цей єврей має віру, молімося! — сказала я своїм сестричкам. Ледве почало світати, повертається він до нас, щасливий, що донька народила! Ах, сподобалося це, але не пам’ятаю, де й кому, «Польські записки» подали це друком, ще багато років потім приходили до мене вагітні, щоб я їх благословила… Але потрібні були нові чудеса!

Приходить до мене одного разу Єловицький просто зі званого обіду, весь зарум’янений, і каже, що в мене важливі гості, — і я бачу, що він немовби кланяється, а немовби запитує, чи пускати, але вже його рука свербить, щоби покласти її на клямку, натиснути, впустити; та вже, думаю, нехай впускає, тож я киваю, він натискає, вони заходять один за одним — два єпископи й панотець. Усі місіонери в далеких землях, назви яких вони мені сказали, але я забула. Знаю лише, що один аж до негрів їздив. Помпеє та Лук’є, чи Лукле, — якось так звали цих єпископів, а панотця — Блянкпе. Вони заходилися говорити наввипередки, а Єловицький перекладає. Тобто наввипередки говорять єпископи, а панотець якийсь тихий, тільки кривиться, оченята то підніме, то опустить. І глипає. А то була історія про цього Блянкпе! Він ані пари з уст. Бо історія була про те, як він утратив голос.

Той Блянкпе був духачем, тобто зі згромадження Святого Духа під опікою Непорочного Серця Марії, довга назва, а ще довша, якщо забув язика в роті. Він їздив до негрів на заморські острови нести їм Євангеліє, начебто завжди на голос слабував, але через три місяці його мова зовсім занепала, так що ні бе ні ме, ні французькою, ні латиною, ні по-нашому, ні по-негритянському. Коли в черниці голос відніме, то ніхто й не помітить, а якщо панотцеві, то він ні проповіді не прочитає, ні богослужіння не відправить, ні гріхів не відпустить… Хіба що постукає у стінку сповідальні. Пішов він до лікарів, до одного, до другого, вісім місяців постійного лікування — і ні найменшого полегшення. Врешті-решті, вирішили його назад до Франції відіслати, бо він на морі трохи в меншій спеці побуде, і хтозна, чи завдяки цьому голос йому не повернеться. Він сів на корабель, протеліпався три місяці з гаком, мабуть, усі нутрощі в океані по дорозі залишив, але доплив до рідного краю, а звідти, за порадою чергових коновалів, поїхав до Риму, якраз у сезон найсильнішої спеки. У Римі він одразу ж пішов до лікаря, а той йому: Отакої, братику! Якщо спека на островах тобі на користь не йде й у Римі задуха більше докучає, ніж допомагає, поїдь-но до Франції, на джерела, на піренейські води. На водах йому зовсім не покращало, тож йому й кажуть: Їдь до Риму, піренейська зима сувора та люта й нема чого тобі тут робити. То він і погнав берлином назад до Риму. Його потрясло по дорогах, він сам неодноразово ухекався і змучився неймовірно, але як не говорив, так і не говорить. Тут він раптом пожвавився, поглянув на мене й каже: Гииии. Більше нічого, тільки гииии — на доказ, що він як риба німий. Гаразд, — кажу я, — гаразд. Сподіваюся, що моя добра