Читати книгу - "Спустошення"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 72 73 74 ... 112
Перейти на сторінку:
сам прикрив Карманова пухо­виком.

Карманов почав стогнати. На його чолі виступив піт. Повернулася Віка, принесла блакитне пластикове відро і рушника.

— Я побуду тут з ним сам, — сказав Федір, і Віка вийшла. Карманов лежав на татамі, і скляним поглядом дивився в стелю.

— У тебя бывало когда-то такое, Могыла? Будто время остановилось, и у тебя длится одно-единственное мгновение, но оно тянется, тянется — и такое чувство, будто я все знаю наперед, я знаю, что ты должен приехать, знаю, что мне должны сульфозин поставить — но только в словах еще нет понимания. Будто бы все слилось в одно звенящее мгновение, я будто гляжу на мир в перевернутом положении, как на картах игральных, помнишь? Будто я валет или король, который смотрит снизу вверх и ему все кажется перевернутым, а потом вдруг опа — и все стает на свои места, только почему-то все остальные начинают считать, что ты ведешь себя странно...

Карманов почав дихати глибше — на чолі в нього з’явився піт. Щоб не бачити його мук, Федір тихо вийшов зі спортзалу, закривши за собою двері на ключ. Він спус­тився на перший поверх із думкою вийти до машини по сигарети, коли ж побачив Віку, що сиділа посеред безладу навпроти каміну. Заплакана, в спортивному костюмі, вона дивилася в одну точку, наче забувши про келих із віскі, який стискала в руці.

— Як він там? — дрижачим голосом спитала Віка, і на кінчику її носа повисла сльоза. Вона змахнула її, і цей жест наче схопив у фотографії всю картину моменту — лапатий сніг, що падав за вікном поверх чорної землі, напівсутінки у холодному коридорі, зруйнована камінна полиця, красива і нещасна жінка.

— Він це витримає.

Віка вся тремтіла: губи трусяться, ноги підстрибують, очі — великі й нажахані. Федір узяв до рук її долоні і став гладити, аби привести її до тями.

— Усе буде добре, його попустить. Спокійно, не хвилюйся, — він притис Віку до себе, і вона, все ще тремтячи, впилася пальцями йому в руку. Він гладив її по голові, заспокоюючи. — Усе буде добре. Це дорога, дійде не кожен... Але це дорога.

Віка, все ще тремтячи з якоюсь незрозумілою жадібністю забилася обличчям йому у шию, стисла його руку і всім тілом притислася до нього. Раптом Федір зрозумів, що Віка тремтить зовсім не з почуття жаху. Зрозумівши це, він хутко, наче отямившись, відсторонив її, піднявся з дивана і почав збирати з підлоги мармурові уламки. Мовчки, у постійній тривозі, дослухаючись, чи не чутно згори якихось звуків, вони стали прибирати хол. Вони удвох орудували віником, швабрами, порохотягом, приводячи кімнату до більш-менш пристойного вигляду. Закінчивши прибирання, він сів перепочити на дивані серед холодного залу, поринувши у важкі думки. Згадувалася розгубленість на обличчі Смирни, коли він сказав, що хоче, аби вони розійшлися. Згадував, як покірно вона зібрала речі і пішла, на прощання поцілувавши його в губи. Що він накоїв? Від цих думок самі порснули гарячі сльози.

Десь перед північчю, коли він, замучений неспокійними роздумами, встав, щоб покурити, побачив, що біля сходів стоїть Віка, схожа на примару. Вона чекала на нього. Чекала, коли він дасть згоду.

— Віко, я не можу, — сказав він і сів на канапу, відвернувшись від неї спиною. До його вух долинуло схлипування. Тієї миті йому найбільше хотілося втекти від усього цього у сон, у забуття. І якоюсь мірою йому це навіть вдалося.

* * *

— Що з Дімою? — запитала Віка найперше, коли вранці вони зустрілися на кухні. Віка застала його за марною спробою знайти пляшку з горілкою.

У кутку спортзалу, коли я піднявся туди на світанку, побачив груду ковдр, що забилась кудись між тренажерів.

Коли я вже збирався виходити, вирішивши що Карманов ще не отямився, крізь ковдру почувся слабкий голос:

— Кто там? Это ты, Федя?

— Ви живі? — я підскочив до Карманова.

Із-під ковдри чувся стогін.

— Надо попросить, чтобы Иван растопил баню. Мне надо в баню. Федя, сделай, пожалуйста.

— Івана не буде, — сказав я. — Віка попросила всіх не приїжджати до понеділка. Я сам зроблю.

— Тогда принеси мне водки.

— Вибачте. Зараз вам горілки не можна.

— Я уже в адеквате, Федя. Просто сделай, что я тебя прошу. Мне надо в баню и водки. Она нейтрализирует сульфу.

— Добре, — я облизав губи і відчув, як від страху у мене пересихає в роті.

Заглянувши у сусідній будиночок, де була лазня, я перевірив, чи є тяга в димоході й чи є вода в системі. Поступово вогонь розгорівся, і сира атмосфера лазні почала наповнюватися теплом.

— Дмитро Іванович отямився, — відповів він Віці, коли вони зустрілися на кухні, — Федір саме шукав у холодильнику пляшку. — Я розпалив парилку, треба дати йому горілки.

Він піднявся на гору, в спортзал, і погукав Карманова. Коли розчервоніла голова Карманова виринула з-під покривала, Федір вжахнувся. Під очима синці, вилиці загострилися. Губи покусані в кров, запеклися і стали майже коричневого кольору, а довкола них сліди як від присохлої слини. Коли очі Карманова сфокусувалися на ньому, Федір побачив у них іскру тверезості. Ковдра просякла потом так, що її можна було викручувати.

— Ходімо, ходімо помаленьку, — почав він розштурхувати Карманова. — Підводьтеся.

Карманов із його допомогою зіп’явся на слабкі ноги, готовий будь-якої хвилини впасти знову. Федір підхопив його під руку і, накинувши на нього плед, поволі повів донизу. Найважче далися кільканадцять метрів на вулиці.

— Ще трошки, — сказав він Карманову, та ось уже наступної миті вони обидвоє лежали в болоті, перемішаному зі снігом. Дрібна снігова крупа сипалася з неба, її підганяли пориви вітру. У лазні йому допомогла Віка — вона пристелила лаву рушниками, й удвох вони вклали масивного Карманова, наче знятого з хреста, на дерев’яне ложе.

Карманов попросив горілки, і Федір, підтримуючи йому голову, допоміг зробити кілька ковтків із горнятка.

— Это ад, — видихнув Карманов і облизав губи. Я приніс губку, таз із теплою водою і став обмивати Карманова від поту і болота, почуваючись Йосипом Ариматейським, якому Понтій Пилат віддав тіло Христове для поховання. Коли в лазні стало жарко і Карманов весь укрився свіжим потом, я почав масувати йому тіло, вмащуючи його оліями ладану і смирни. В якийсь момент від жару і фізичних зусиль мені почало здаватися, що у Всесвіті не існує більше нічого, крім цього заняття — вічного розмасовування нескінченно великого тіла Карманова, яке все потіє і потіє, із пор якого, як у

1 ... 72 73 74 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спустошення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спустошення"