Читати книгу - "Небудь-де"

кістка. З рани в боці текла кров. Грудна клітка виглядала геть безформною.

— Припини, — зашипів він, але марно. — Ляж назад.

Лівою рукою вона витягла з пояса ножа, поклала в правицю й загнула на ручці нечутливі пальці.

— Я вчинила погано, — повторила вона. — А тепер усе виправлю.

І тоді вона почала гудіти. Вона мугикала високим і низьким голосом, поки не знайшла ноту, від якої завібрували стіни, труби й будинки, і вона тримала ту ноту, поки не почало здаватися, що увесь лабіринт відгукнувся на цей звук луною. А тоді, втягнувши повітря в розтрощені груди, вона закричала:

— Гей, здоровило! Ти де? — відповіді не було. Не чулося нічого, крім тихого крапання води. Навіть комарі затихли.

— Може воно… пішло, — сказав Ричард, так міцно стискаючи держак списа, що заболіли долоні.

— Навряд, — пробурмотів маркіз.

— Нужбо, покидьку! — кричала Мисливиця. — Чи злякався?

Перед ними пролунало низьке ревіння, і Звір вискочив з темряви і побіг на них знову. Цього разу місця для помилки бути не могло. «Танець, — подумала Мисливиця. — Наш танець іще не завершено».

Коли Звір підскочив до неї з опущеними рогами, вона закричала:

— А тепер, Ричарде… Бий! Знизу вгору! Зараз! — після чого Звір ударив Мисливицю, і її слова перетворилися на безсловесний крик.

Ричард бачив, як Звір вийшов із темряви на світло сигнального вогню. Усе сталося дуже повільно. Це було схоже на сон. На всі його сни. Звір так наблизився, що Ричард вловив його тваринний сморід крові й лайна, відчув тепло його тіла. І Ричард вдарив списом так сильно як міг, запихаючи його в бік і даючи йому ввійти глибше.

А тоді було гарчання чи ревіння, сповнене муки, ненависті й болю. А тоді тиша.

Ричард чув, як гупає у вухах його серце, і крапає десь вода. Комарі знову задзижчали. Він усвідомив, що й досі міцно тримається за держак списа, хоч його вістря глибоко засіло в тілі нерухомого Звіра. Він відпустив його й став накульгувати навколо тварини, виглядаючи Мисливицю. Звір привалив її. Ричард усвідомив, що коли він її пересуне, висмикне з-під Звіра, то може спричинити її смерть, тож натомість він почав щосили штовхати руками теплий мертвий бік Звіра, намагаючись відсунути його. Це було наче намагатися штовхати середній танк, але нарешті Ричард якось зміг наполовину спихнути його з неї.

Мисливиця лежала на спині й дивилася в темряву вгорі. Її очі були розкриті й несфокусовані, і Ричард звідкись знав, що вони зараз нічого не бачать.

— Мисливице? — сказав він.

— Я ще тут, Ричарде Мейг’ю, — її голос звучав майже відсторонено. Вона не робила жодної спроби знайти його поглядом, жодної спроби сфокусувати очі. — Він мертвий?

— Здається, що так. Не рухається.

І вона засміялася. То був дивний сміх, неначе вона щойно почула найсмішніший мисливський жарт, який кому-небудь доводилося почути на світі. А між приступами сміху й мокрим, болісним кашлем, що вривав сміх, вона поділилася жартом і з ним.

— Ти вбив Звіра, — сказала вона. — Тож тепер ти — найславетніший мисливець Спіднього Лондона. Воїн… — А тоді вона перестала сміятися. — Я не відчуваю рук. Візьми мою праву долоню. — Ричард пошукав під тілом Звіра й узяв у свою долоню холодні пальці Мисливиці. Раптом вони здалися йому такими маленькими. — В руці ще є ніж? — прошепотіла вона.

— Так, — він відчував, яким той ніж був липким і холодним.

— Візьми його. Він твій.

— Я не хочу…

— Візьми його, — він розігнув її пальці, що стискали руків’я. — Тепер він твій, — прошепотіла Мисливиця. Вона ворушила тільки губами. Її очі затуманювалися. — Він ніколи мене не підводив. Тільки витри з нього мою кров… не можна давати лезу іржавіти… мисливець завжди дбає про свою зброю. — Вона ковтнула повітря. — А тепер… приклади кров Звіра… до очей і язика…

Ричард не був певен, чи правильно її почув, а тому, що почув — не повірив.

— Що?

Ричард не помітив наближення маркіза, але зараз він наполегливо заговорив йому на вухо.

— Зроби це, Ричарде. Вона має рацію. Це проведе тебе лабіринтом. Роби.

Ричард поклав руку на списа й провів рукою по держаку, поки не відчув шкуру Звіра й липке тепло Звірової крові. Почуваючи себе трохи по-дурному, він торкнувся рукою язика й відчув сіль у крові створіння — на його подив, його не знудило. Смак був дуже природний, як смак океану. Ричард торкнувся скривавленими пальцями своїх очей, і кров защипала їх, мов піт. Тоді він сказав їй:

— Я все зробив.

— Це добре, — прошепотіла Мисливиця. Більше вона не сказала нічого. Маркіз де Карабас простягнув руку й закрив її очі. Ричард витер її ножа об свою сорочку, бо вона так сказала. Це звільняло його від необхідності думати самому.

— Краще йти далі, — сказав маркіз, підводячись.

— Не можна її тут кидати.

— Можна. Повернемося по її тіло пізніше.

Ричард старанно відтирав лезо сорочкою. Він тепер плакав, але не помічав цього.

— А що як не буде ніякого пізніше?

— Тоді залишається сподіватися, що хтось подбає про рештки кожного з нас. Включно з рештками леді Дуері. Вона вже, мабуть, втомилася на нас чекати. — Ричард опустив очі. Він витер останні сліди крові Мисливиці з її ножа й запхнув його за пояс. А тоді кивнув. — Іди, — сказав де Карабас. — Я піду слідом так швидко, як зможу.

Ричард вагався. А тоді побіг щодуху.

Мабуть, йому допомогла кров Звіра. Іншого пояснення він точно не мав. Хай там як, він прямо і впевнено пробіг лабіринтом, в якому тепер для нього не було жодної загадковості. Він відчував, що знає кожен поворот, кожну стежку, кожен провулок, перехід і тунель. Він біг лабіринтом, спотикаючись, падаючи й біжучи далі, був виснажений, у скронях гупала кров. Його думками літав вірш, який стукав і відлунював у ритмі його бігу. Він чув його ще дитиною.

Ой, в цю ніч, ой, в цю ніч,

В кожну ніч, як ця,

Побудь серед тепла й свічок,

Й рушай-но до Отця.

Слова повторювалися в його думках раз за разом, як похоронна пісня: «Побудь серед тепла й свічок»…

В кінці лабіринту стояла суцільна гранітна стіна з високими дерев’яними подвійними дверима. На одній половині дверей висіло овальне дзеркало. Двері були зачинені. Він торкнувся деревини, і вони нечутно прочинилися.

Ричард увійшов.

17

Ричард ішов доріжкою між запаленими свічками, що провела його ангеловим житлом до Великої зали. Він упізнав приміщення — саме тут вони пили Ізлінтонове вино — упізнав восьмикутник залізних колон, що підтримували кам'яну стелю над головою,