Читати книгу - "Небудь-де"

величезні двері з чорного каменю й металу, старий дерев'яний стіл, свічки.

Дуері була прикута ланцюгами, що розтягували її між двома колонами коло кремнево-срібних дверей. Коли він увійшов, вона подивилася на нього розширеними й переляканими дивнобарвними очима піксі. Ангел Ізлінтон, що стояв коло неї, повернувся й усміхнувся Ричардові, щойно той увійшов. То було найтривожніше з усього: оте м’яке співчуття, ота солодка усмішка.

— Заходь, Ричарде Мейг’ю. Заходь, — сказав ангел Ізлінтон. — Ой лишенько. Ти справді кепсько виглядаєш. — В його голосі чулася щира занепокоєність. Ричард вагався. — Будь ласка. — Ангел зробив знак, зігнувши білого вказівного пальця, запрошуючи Ричарда підійти ближче. — Гадаю, ми тут усі знаємо одне одного. Ти, звісно, знаєш леді Дуері, а також моїх помічників, містера Крупа й містера Вандемара. — Ричард повернувся. Круп і Вандемар стояли обабіч нього. Містер Вандемар йому всміхався. А містер Круп — ні. — Я дуже сподівався, що ти прийдеш, — продовжував ангел. Він схилив голову набік і спитав: — До речі, а де Мисливиця?

— Загинула, — сказав Ричард. Він почув зойк Дуері.

— Ох, бідолашка, — сказав Ізлінтон. Він сумно похитав головою, вочевидь, шкодуючи про безглузду втрату людського життя й тендітність усіх смертних, від народження приречених страждати й помирати.

— Але, — весело зазначив містер Круп, — не можна приготувати омлет, не вбивши кількох людей.

Ричард з усіх сил намагався не звертати на них уваги.

— Дуері? Ти ціла?

— Більш-менш, дякую. Поки що, — нижня губа в неї напухла, а на щоці виднівся синець.

— Боюся, — сказав Ізлінтон, — що міс Дуері виявляє чимдалі більше непоступливості. Я саме обговорював з містером Крупом і містером Вандемаром доцільність… — він замовк. Вочевидь, були речі, говорити про які вголос він вважав неприємним.

— Тортур, — люб’язно підказав містер Вандемар.

— Врешті-решт, — сказав містер Круп, — ми в усіх епохах славні своєю майстерністю в екзекуційному мистецтві.

— Уміємо робити боляче, — пояснив містер Вандемар.

Ангел продовжував говорити, пильно дивлячись на Ричарда, ніби не чув жодного з тих двох.

— Але міс Дуері не здається особою, яка легко може змінити свою думку.

— Дайте нам досить часу, — сказав містер Круп, — і ми її розколемо.

— На маленькі мокрі шматочки, — сказав містер Вандемар.

Ізлінтон похитав головою й поблажливо всміхнувся, побачивши такий вияв ентузіазму.

— Часу немає, — сказав він Ричардові. — Часу немає. Однак вона таки здається особою, що може зробити прошене, аби припинити біль і страждання друга, близького смертного, як оце ти, Ричарде…

Тоді містер Круп ударив Ричарда в живіт. То був злий удар ребром долоні в м’яке черево, від якого Ричарда зігнуло вдвоє. Він відчув на шиї пальці містера Вандемара, котрий знову вирівняв його.

— Але це неправильно, — сказала Дуері.

Ізлінтон наче замислився над цим.

— Неправильно? — здивовано й весело спитав він.

Містер Круп підтягнув Ричардове обличчя ближче до свого й усміхнувся цвинтарною усмішкою.

— Він зайшов так далеко за межі правильного й неправильного, що не бачить їх навіть крізь телескоп в ясну тиху ніч, — поділився він. — А тепер, містере Вандемар, чи не зробите ви нам честь?

Містер Вандемар узяв Ричардову ліву руку в свою. Він стис його мізинця своїми величезними пальцями й загнув його назад, поки той не зламався. Ричард закричав.

Ангел повільно повернувся. Його ніби щось відволікло. Він блимнув перлисто-сірими очима.

— Прийшов хтось іще. Містере Круп?

Там, де щойно був містер Круп, тільки затремтіло темне повітря, а його самого десь не стало.

Маркіз де Карабас притулився до стіни червоної гранітної скелі й не зводив погляду з дубових дверей, що вели до Ізлінтонового житла.

В його голові вирували плани й схеми, і кожна стратегія, яку він придумував, розвалювалася й затухала без жодної користі. Він був думав, що на цю мить уже знатиме, що робити, але зараз, на свою біду, зрозумів, що не має жодної гадки. Тут не було з кого зажадати повернення послуги, не було важелів, щоб їх смикати, чи кнопок, щоб їх натискати, тож він прискіпливо роздивлявся двері й думав, чи їх охороняють, і чи ангел знатиме, якщо їх хтось відчинить. Мало бути якесь очевидне рішення, яке він випускає з поля зору, і якби він зміг зосередитися як треба, то, мабуть, щось та спало б йому на думку. Принаймні, подумав він трохи бадьоріше, на його боці був фактор несподіванки.

Так було, поки він не відчув холодний кінчик гострого ножа, приставленого до його горла, і не почув, як маслянистий голос містера Крупа зашепотів йому на вухо:

— Я тебе сьогодні вже вбивав, — казав той голос. — Декому як не пояснюй — все одно не доходить.

Коли містер Круп повернувся, підпихаючи маркіза де Карабаса ножем, Ричард стояв закутий у кандали й ланцюги між парою залізних колон. Ангел розчаровано глянув на маркіза, а тоді легенько похитав прекрасною головою.

— Ви ж казали, що він мертвий, — мовив він.

— Так і є, — сказав містер Вандемар.

— Так і було, — виправив містер Круп.

В голосі ангела прозвучало на дрібку менше лагідності й турботи.

— Я не терпітиму брехні, — сказав він.

— Ми ніколи не брешемо, — обурився містер Круп.

— Та брешемо ж, — сказав містер Вандемар.

Містер Круп роздратовано провів замурзаною рукою по неохайному жовтогарячому волоссю.

— Справді, так і є. Але не цього разу.

Біль у Ричардовій руці не подавав жодних ознак вгасання.

— Як ти можеш так поводитись? Ти ж ангел.

— Що я казав тобі, Ричарде? — сухо спитав маркіз. Ричард подумав.

— Казав, що Люцифер був ангелом.

Ізлінтон гордовито всміхнувся.

— Люцифер? — сказав він. — Люцифер був ідіотом. Закінчив тим, що став володарем і повелителем нічого.

Маркіз вискалився.

— А ти став володарем і повелителем двох харцизяк і повної кімнати свічок?

Ангел облизнув губи.

— Мені сказали, що це моє покарання за Атлантиду. Я говорив, що не міг нічого вдіяти. Уся справа була якась… — він замовк, ніби вишукуючи правильне слово. А тоді з жалем сказав: — Невдала.

— Але ж загинули мільйони людей, — сказала Дуері. Ізлінтон зчепив руки на грудях, ніби позуючи для різдвяної вітальної листівки.

— Різне трапляється, — розважливо сказав він.

— Звісно, що трапляється, — м’яко сказав маркіз, вкладаючи іронію не в інтонацію, а в слова. — Міста тонуть щодня. Та й ти ж не мав до цього стосунку?

Тоді неначе хтось зняв кришку посудини з чимось темним й звивистим, з якогось вмістища психічного розладу, люті й крайньої злостивості; і коли вже казати про страшне, то це було найжахливіше, що Ричард коли-небудь бачив. Ангелова краса тріснула, його очі спалахнули, й він божевільно, страхітливо й нестримно закричав на них, абсолютно впевнений у власній правоті:

— Вони