Читати книгу - "День гніву"

чеснотою, тоді діятиме суворо, але правдиво Божа справедливість!..

Абат замовк, похилив голову й перебрав чотки; шевелив губами, молився.

На обгорілому чубі князя Єремії шаруділо золотіння, пливучи з вікон. Князь сидів із заплющеними очима. По панцерних бляхах нагрудника ковзались мухи. Юрба загомоніла. Черці-єзуїти, мов круки, сидячи рядком при столі, зашепотілись.

А тоді з кута виступив єзуїтський новіцій, в панцері зверх габіта, з лицем панянки, але обвіяним вітрами, обпаленим у сонці походів.

— Брат Домінік хоче говорити! Нехай говорить!.. Нехай…

Юнак перечекав. Шляхта втишилась. Всі дивились, як на цьому блідому обличчі, вижареному глибинним вогнем, відсвічують чорні панцерні бляхи.

— На бастіони, князю Єреміє Корибуте-Вишневецький! На бастіони!.. — крикнув переразливо брат Домінік. Всі озирнулись, і навіть князь ворухнувся в кріслі.

— До штурму, воїни Полонії! Розвійте прапори! Мечі до рук! На бастіони, на останню відсіч!..

Він замовкнув, озирнув усіх гордовито, мов орлик.

— Спасителю отчизни! Батьку корони! Надіє наша остання! Азали ж не чуєш лементу й скарг? Азали ж і ви, лицарі, поглухли? Вітчизна в небезпеці! Вітчизна в облозі! Напирають звідусіль на неї! Кіньми топчуть, колють і ранять шляхетне біле тіло! Матерів, сестер, жон наших! Потратили голови мужі, розгубили свою чесноту, забули про кров прадідів, що стугонить у жилах… А інші, — і ченчик поглянув на абата Пацічеллі, — а інші, кому байдужа ця розп’ята вітчизна, кому не обпалив душі пожар наших святинь, намовляють нас до злагоди! До вирвання лицарського серця, до пригашення крові, що гнівно б’є, стугонить, кличе нас… Маємо безчинно глядіти на таку ганьбу осель і душ? Маємо ж меча відложити й голову покласти під розбійницький топір? Лицарі, браття, й ти, Сальваторе — спасителю Полонії, князю Єреміє!.. Сурми грають! В останній бій! На відсіч!..

Він тремтів увесь, мов у лихоманці, горів увесь, а воїни й ченці, зірвавшись з місць, вражені його хрипким голосом, ішли до нього, тісно обступили його, й навіть Ярема підвівся.

—  На погибель гідрі!

— Правду сказав брат Домінік!

— Святий наш!..

— Золотоустий брат Домінік!.. Радість наша!

— На смерть плюгавцям!..

— Катуйте їх, — кричав одержимий ченчик, — не давайте їм скоро вмирати, хамам! Нехай знають, що вмирають!.. Замало стріляної смерті — почесна це смерть… Повільною смертю, страшнішою, ніж пекельна мука, нехай караються!.. Не шкодуйте ні малого, ні старого, лицарі… Нема людей між Руссю — звірі це, підлі гади, гаспидський рід, а його розтоптати, знівечити, розчавити!

Абат Пацічеллі охопив свою голову руками. І він попадав у лихоманку, стрясався від того голосу, що дедалі рвався, як з-під землі вогненний струмінь, клекотів, випалював душу.

— Гай-гай, — реготав ченчик («Як гаспид, — подумав абат Пацічеллі, — Мадонно, як сатана»), — нам про милосердя торочать, про закон… Нема милосердя для них! Милосердя — це кволість. Коли загрожено маєстат Республіки, а вона — це останнє світло Європи, коли наступають на неї, тоді все дозволене. Все, воїни! І що наполегливіші будете, тим ближчі до Божої ласки… Душ ваших спасення від вас залежить, ви бо найлюбіші діти Христові…

— Не блюзнір, брате, — крикнув Пацічеллі, — мій Боже, не клич хоч ти Христа…

Але його голос пропав у гулі, що знявся довкруги. Лицарі шарпали на собі панцері, шляхта розривала жупани — грудьми заслонимо Полонію, у інших текли сльози по п’яних набряклих мармизах, інші добували шабель. І брата Домініка, що корчійно дер себе довгими пальцями за шати, за лице, що починав устами точити піну, підхопили на руки. Януш Корсак гладив його по схолоднілому пітному чолі, заспокоював. А Ємйоловський нагнувся до князя Єремії, що був нижчий від нього на дві голови:

— Ваша мосте, Пацічеллі — це не цісарський шпигун… Це конфідент Хмельницького…

Єремія кивнув лисавою головою.

— Ця нитка йде від учителя зрадника Хмельницького, — промовив він, — від патера Генцеля Мокрського, бунтівника в єзуїтській шаті… А брат Домінік добре говорив сьогодні…

22

— Harlotry[361], goddam!.. Хто з себе удає ягнятко, того вовк пожре… Чи не так, принципали? Коли так, того хоче його мость наш Богдан-Зіновій, а найбільше того прагнуть його панята, нехай воловодяться з комісарами, goddam!.. Вони вже його вирихтують, хоч і він, кажуть, хитрий, не битий в тім’ячко… А я зайняв від Райгорода по Бершадь та по Кальник, і тільки тоді й спочину, коли мій тисавий[362] у Віслі нап’ється водиці… А всіх цих із прерогативами та з преіміненціями[363], сучу їх мати сатана любив, на яворах повішу… Devil[364], goddam!.. Вони моїм от попам очі свердлять, сіркою груди випалюють, розпинають, мотають жили, а я тим повійством гидую… Dirty, goddam!..[365] Не був я різником, ані різницьким підручним, то козолупом і свинарем не буду, нехай уже тим Вишневецький, його пресобача милість, утішається… На гілляку або під меч — і капут, чи не так, принципали?..

І вовкуватий, коренастий, ішов Максим Перебийніс по сходах Нараївського замочку, правицею притримуючи ліву, прострелену, руку. Кривився від болю й ще сіріший тоді ставав, шишак згубився йому в полі й чуб, уже злегка сивіючий, впав на високе, напрочуд ясне чоло, ще зовсім не зоране зморшками. Озирався на отамання, що ступало за ним: праворуч ішов тонкий полковник Кошка із коротким вусом, увесь час усміхнений, осавул Дик, в малиновій делії, низькочолий і неповоротливий, таки справдішній дик[366], красень Габач, обвішаний дорогою витворною зброєю, довгий Сем Гошовець, що то видумав кочі з самопалами навздогін панам, шляхтичі Хвесько Халецький і Красносельський, що відрікались свого шляхетства, купались у дьогті й топтали нобілітації, тисяцький Бреус-другий, запорожець-велет і інші за ними, з почоту, зі служби. Ішла й Перебийносова любка, шляхтянка Гальшка, взята в Хмельнику. Різалась ножем і дряпалась, але вговтавшись, забула й віру, й родину, й дітей, і так узятих на списи, й, ходячи в брокатах і золоті, як псиця, лащилась до реґіментаря. А він до них — любок воєнного часу — не принаджувався, швидко його нудили, й цій, всі знали, один кінець — наложить на себе руки. Осяюваний в сутінку лучинами, що їх несли чвалаї-шкоти ще зо старого Чорнолевового полку, пошрамлені й щербаті, Перебийніс переступав трупи забитих шляхеток (замочок здано тільки в полуднє), йшов через кімнати. Там ще стояв пороховий дим, ще в калюжах крові, уткнувшись лицем в коверці, горілиць поперек ліжок, на столах лежали люди залоги. Бризками розсипався хрусталь посуду; котрий з молодців був босий, сичав, поранивши стопу об тонке скло венеційських ваз, хлоп’ята обдирали шаблями гобелени й парчу та обмотували грішне тіло, інші знизу тягнули сулії й барила.

Математикус і