Читати книгу - "Соловей"

накинула каптур і підняла комір плаща, але дощ усе одно заливав її обличчя та стікав по шиї, коли вона витягала велосипед із потяга та вела його платформою.

На околиці міста вона застрибнула на нього. Оминаючи площу й обравши найменш людний шлях, Ізабель заїхала в Карріву. Через непогоду на вулицях було майже порожньо. Лише жінки та діти стояли в чергах по їжу. З їхніх пальт і капелюхів стікала вода. Німці переважно сиділи в приміщеннях.

Коли дівчина дісталася готелю Бельву, то почувалася геть виснаженою. Вона злізла з велосипеда і, пристебнувши його до ліхтаря, зайшла всередину.

Над головою задзвенів дзвоник, сповіщаючи про її появу німецьких військових, які сиділи у фойє та пили каву.

— Мадемуазель, — мовив один з офіцерів, простягаючи їй круасан із шоколадом. — Ви змокли до нитки.

— Французи не знають, що робити, коли йде дощ.

Вони засміялися.

Ізабель, усміхаючись, пройшла повз них. Підійшовши до столу реєстратури, вона подзвонила у дзвоник.

Із задньої кімнати вийшов Генрі, тримаючи тацю з кавою. Він помітив її і кивнув.

— Хвилинку, мадам, — сказав Генрі, підносячи тацю до столика, за яким сиділи двоє агентів СС, що у своїй чорній уніформі були схожі на павуків.

Повернувшись до стійки, Генрі звернувся до неї:

— З поверненням, мадам Жервез. Радий вас знову бачити. Ваша кімната вже готова. Ходімо зі мною…

Вона пішла за Генрі вузьким коридором, а тоді сходами на другий поверх. Там він засунув ключ у замок і, повернувши його, відчинив двері в маленьку кімнату з одномісним ліжком, тумбочкою і лампою. Чоловік пропустив її всередину, зачинив двері ногою, а тоді обійняв її.

— Ізабель, — мовив він. — Який я радий тебе бачити, — відпустивши її, він відступив назад. — Новини з Роменвіля… Я хвилювався.

Ізабель скинула каптур.

— Так.

В останні місяці нацисти серйозно взялися за тих, кого вважали саботажниками і повстанцями. Нарешті вони зрозуміли, яку роль у цій війні відіграють жінки, тож ув’язнили понад двісті француженок у Роменвілі.

Вона зняла пальто й кинула його на бильце ліжка. Діставши з підкладки конверт, вона віддала його Генрі.

— Тримай, — сказала вона, передаючи йому гроші від МІ9. Його готель був однією з їхніх основних конспіративних схованок. Ізабель було до вподоби, як вони давали прихисток британцям, янкі й повстанцям просто під носом у нацистів. А сьогодні вона залишиться в цій малесенькій кімнаті.

Вона взяла стілець біля подряпаного письмового столу і присіла.

— Зустріч призначено на сьогодні?

— На одинадцяту. У покинутому сараї на фермі Анґелера.

— Про що йтиметься?

— Я не в курсі.

Він сів на краєчку ліжка. За виразом його обличчя дівчина зрозуміла, що він говоритиме про щось серйозне, і зітхнула.

— Я чув, нацисти зі шкіри пнуться, щоб знайти Солов’я. Кажуть, вони намагаються з’ясувати ваш маршрут.

— Я знаю, Генрі, — вона підняла одну брову. — Сподіваюся, ти не розповідатимеш мені, як це небезпечно.

— Ти надто часто це робиш, Ізабель. Скільки вже походів на твоєму рахунку?

— Двадцять чотири.

Генрі похитав головою.

— Не дивно, що вони так відчайдушно тебе шукають. Ми чули про ще один маршрут. Він проходить крізь Марсель та Перпіньян і також успішно функціонує. Можуть виникнути неприємності, Ізабель.

Його турбота зворушила дівчину. До того ж було так приємно почути своє ім’я. Добре було знову стати Ізабель Розіньйоль, навіть ненадовго, посидіти з кимось, хто її знав. Вона надто багато часу проводила в схованках із незнайомцями.

Однак Ізабель не бачила сенсу говорити про це. Її маршрут був неоціненний і вартий ризику.

— Ти ж наглядаєш за моєю сестрою, правда?

— Так.

— Той нацист досі в неї живе?

Генрі відвів погляд.

— У чому річ?

— В’янн звільнили з роботи.

— Чому? Учні люблять її. Вона чудова вчителька.

— Кажуть, вона ставила надто багато запитань офіцеру гестапо.

— Це не схоже на В’янн. Тож у неї немає жодного заробітку. На що ж вони живуть?

Генрі стало ніяково.

— Ходять чутки…

— Які чутки?

— Про неї і того нациста.

Ціле літо В’янн ховала сина Рейчел у Le Jardin. Вона ніколи не виходила з ним надвір, навіть у сад. Не маючи документів, вона не могла вдавати, що він хтось інший, а не Аріель де Шамплейн. Софі доводилося лишатися з дитиною вдома, тож кожен похід В’янн у місто коштував їй нервів, бо тривав досить довго. Вона розповіла всім, кому могла, що Рейчел депортували з обома дітьми.

Це все, що вона змогла вигадати.

Сьогодні, після довгого важкого дня, який вона провела в чергах, щоб почути, що нічого не лишилося, В’янн ішла з міста з відчуттям поразки. Ходили чутки про нові хвилі депортації та облав по всій Франції. Тисячі французьких євреїв тримали в таборах для військовополонених.

Удома В’янн повісила мокрий плащ на гачок біля дверей. Вона не сподівалася, що він висохне до завтра, але принаймні вся вода стече на підлогу. Жінка зняла брудні чоботи і зайшла в будинок. Софі, як завжди, чекала на неї біля дверей.

— Зі мною все гаразд, — сказала В’янн.

Софі похмуро кивнула:

— Із нами теж.

— Викупаєш Арі, поки я готуватиму вечерю?

Софі взяла Арі на руки й вийшла з кухні.

В’янн зняла з голови шарф. Поставивши кошик у раковину, аби він висох, вона пішла в комору, щоб узяти шматочок ковбаси та кілька маленьких картоплин і цибулин.

На кухні вона ввімкнула плиту й поставила розігріватися чорну чавунну сковорідку. Крапнувши трохи безцінної олії, вона обсмажила ковбасу.

Розламуючи м’ясо дерев’яною ложкою, В’янн спостерігала, як воно змінює колір і вкривається апетитною коричневою скоринкою. Коли воно стало хрустким, вона додала нарізану картоплю, цибулю й часник. Часник стрибав по сковорідці, наповнюючи повітря своїм ароматом.

— Смачно пахне.

— Капітане, — мовила вона тихо. — Я не чула вашого мотоцикла.

— Мене впустила мадемуазель Софі.

Вона зменшила вогонь, накрила пательню кришкою і повернулася до нього. За мовчазною згодою вони не згадували той вечір у саду. І все ж ця напруга постійно висіла між ними.

Певним чином тоді все змінилося. Тепер Бек зазвичай вечеряв із ними. Їли вони переважно те, що він приносив. Він ніколи не брав багато: хіба що трохи шинки, борошна та кілька сосисок. Аби відбудувати стіну, яка між ними впала, капітан відкрито говорив про свою дружину та дітей, а вона — про Антуана. Він постійно ввічливо пропонував В’янн відправляти Антуанові посилки, у які вона клала різні дрібниці — старі зимові рукавиці, забуті Беком цигарки, дорогоцінний джем.

В’янн намагалася ніколи не лишатися з Беком наодинці. Це була найбільша зміна. Вона не виходила ввечері на подвір’я і лягала