Читати книгу - "Соловей"

спати разом із Софі. Вона недостатньо собі довіряла, щоб лишатися з ним тет-а-тет.

— Я приніс вам подарунок, — сказав він.

Він простягнув їй стос паперів. Свідоцтво про народження дитини, народженої в червні 1939 року в Етьєна та Еймі Моріак. Хлопчика звали Даніель Антуан Моріак.

В’янн поглянула на Бека. Хіба вона казала йому, що вони з Антуаном хотіли назвати сина Даніелем? Мабуть, казала, хоч і не пам’ятала цього.

— Тепер небезпечно переховувати в себе єврейських дітей. Принаймні скоро стане небезпечно.

— Ви так ризикуєте заради нього. Заради нас, — сказала вона.

— Заради вас, — відповів він тихо. — Це фальшиві документи, мадам. Не забувайте про це. Усім кажіть, що ви всиновили його в родичів.

— Я ніколи не скажу, що ви допомогли мені дістати ці документи.

— Я не за себе хвилююся, мадам. Арі має негайно стати Даніелем. Цілком. А ви маєте бути дуже обережною. Гестапо та СС… дуже жорстокі. Перемоги Альянсу в Африці — це серйозний удар для нас. І це рішення щодо євреїв… це невимовне зло. Я… — він замовк і глянув на неї. — Я хочу захистити вас.

— Ви вже це робите, — відповіла вона, дивлячись на нього.

Він зробив крок до неї, а вона — до нього, хоча знала, що це помилка.

У кухню забігла Софі.

— Арі голодний, мамо. Він постійно ниє.

Бек зупинився. Погладивши її руку, він узяв зі столу виделку. Він наколов на неї апетитний шматок ковбаси, хрумкий кубик картоплі й трохи смаженої цибулі.

Поглинаючи їжу, він не зводив із неї погляду. Він був так близько, що В’янн відчувала його подих на своїй щоці.

— Ви чудовий кухар, мадам.

— Дякую, — стримано відповіла вона.

Він відійшов.

— Шкода, що я не можу лишитися на вечерю, мадам. Мушу йти.

В’янн відвернулась і всміхнулася Софі.

— Накривай стіл на трьох, — сказала вона.

Поки на плиті готувалася вечеря, В’янн посадила дітей на ліжко.

— Софі, Арі, ідіть сюди. Я маю з вами поговорити.

— Що сталося, мамо? — схвильовано спитала Софі.

— Євреїв, народжених у Франції, теж депортують, — вона зробила паузу. — Дітей також.

Софі різко вдихнула і глянула на трирічного Арі, який весело стрибав на ліжку. Він був замалим, щоб прикидатися кимось іншим. Вона може сказати, що відтепер його звуть Даніель Моріак, але він не зрозуміє чому. Якщо він віритиме в повернення матері й чекатиме на це, то рано чи пізно зробить помилку, через яку його депортують. Можливо, через нього їх усіх уб’ють. Вона не може так ризикувати. Вона мусить розбити його серце, аби захистити їх усіх.

«Пробач мені, Рейчел».

В’янн обмінялася із Софі сповненими болю поглядами. Вони обидві знали, що робити, але як могла одна мати вчинити так із дитиною іншої?

— Арі, — тихо сказала вона, обіймаючи його личко своїми долонями. — Твоя мама тепер в Раю з янголами. Вона не повернеться.

Він перестав стрибати.

— Що?

— Її більше немає, — повторила В’янн, відчуваючи, як сльози течуть її обличчям. Вона повторюватиме це, поки він не повірить. — Тепер я твоя мама, і тебе зватимуть Даніель.

Він насупився, гучно цмокаючи ротиком і дивлячись на свої пальчики, ніби щось рахував.

— Ви ж казали, що вона повернеться.

— Не повернеться, — із болем відповіла В'янн. — Її немає. Як кроленяти, яке ми втратили минулого місяця, пам’ятаєш? — Вони закопали його на подвір`ї з пишною церемонією.

— Немає, як кроленяти? — Його карі очі наповнилися слізьми, а ротик затремтів. В’янн обійняла його та почала гладити по спинці. Вона не могла його заспокоїти, але й не могла відпустити. — Розумієш… Даніелю?

— Ти будеш моїм братом, — сказала Софі надламаним голосом. — Справжнім.

Серце В’янн розліталося на друзки, але вона знала, що лише так може врятувати сина Рейчел. Вона молилася, щоб він був досить малим, аби забути, що колись був Арі. Це була найсумніша молитва в її житті.

— Скажи це, — мовила вона спокійно. — Назви мені своє ім’я.

— Даніель, — сказав він спантеличено, намагаючись догодити їй.

Того вечора, поки вони вечеряли, мили посуд і перевдягалися перед сном, В’янн змусила його повторити це з десяток разів. Вона молилася, щоб цього було достатньо, аби захистити його, щоб його документи пройшли перевірку. Вона більше ніколи не назве його Арі, навіть подумки. Завтра вона коротко підстриже його. Завтра вона піде в місто й розкаже всім (пліткарка Елен Руаль буде першою), що всиновила дитину своєї покійної кузини з Ніцци.

— Боже, допоможи нам усім.

Розділ 25

Ізабель, сховавши своє золотаве волосся й одягшись у все чорне, прокрадалася порожніми вулицями Карріву. Комендантська година вже настала. Блідий місяць інколи освітлював бруківку, але переважно ховався за хмарами.

Дівчина прислухалася до навколишніх звуків і завмирала, коли чула кроки чи гуркіт вантажівок. На околиці міста вона перелізла через оповитий трояндами паркан, не звертаючи уваги на голки, і рушила по чорній мокрій стерні. Вона була на півдорозі до місця зустрічі, коли над її головою пролетіли три літаки — так низько, що дерева й земля задрижали. Кулемети відкрили вогонь.

Менший літак робив віражі, перехиляючись з боку на бік. На його крилі Ізабель помітила американський розпізнавальний знак. За кілька секунд вона почула свист бомби й нелюдське виття, а тоді щось вибухнуло.

Аеродром. Його бомбардували.

Літаки знову проревіли над головою. Ще один залп — й американський літак було підбито. З нього заструменів дим. Жахливий звук розрізав темряву: крутячись у повітрі, літак мчав униз, відбиваючи своїми крилами місячне сяйво.

Удар був такий сильний, що Ізабель аж підскочила й відчула, як земля дрижить у неї під ногами. Сталь розтинала ґрунт, а гвинти розліталися в різні боки. Збитий літак ковзнув у ліс, ламаючи дерева, наче сірники. Запах диму наповнив повітря, а тоді зі страшенним гуркотом машина вибухнула.

У небі з'явився парашут, під яким, схожа на малесеньку цятку, гойдалася людина.

Ізабель продиралася крізь поламані дерева. Дим застилав їй очі.

Де він?

Її метке око зауважило білу тканину, і вона кинулася до неї.

Зім’ятий парашут лежав на порослій чагарником землі, а поруч із ним — пілот.

Неподалік Ізабель почула голоси та кроки. Вона молилася, щоб це були її товариші, які йшли на зустріч, але ніхто не міг знати напевно. Нацисти затримаються на аеродромі, проте ненадовго.

Вона впала навколішки, відстібнула парашут і стрімголов кинулася з ним якнайдалі. Старанно сховавши його в купі опалого листя, вона повернулася до пілота, схопила його за руки й потягла в ліс.

— Поводьтеся тихо. Ви мене розумієте? Я повернуся, але ви маєте лежати мовчки.

— Звісно, — сказав він мало