Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

настала перша пауза, скористався люб’язністю графа Ляйнсдорфа й негайно дістав від цього доброзичливого високого вельможі, якому кортіло без упину балакати й балакати, що-найсприятливішу відповідь, то йому, Ульріхові, не лишалося нічого іншого, як, пересилюючи себе, віддячити добром за добро.

 — До речі, — зраділо мовив граф Ляйнсдорф, — Туцці вже переказав мені, що ви, може, погодитесь узяти собі кого-небудь з його відділу, щоб перекласти на нього всю неприємну роботу. «Гаразд, — відповів я, — якщо він на це взагалі пристане!» Принаймні це буде чоловік, що склав службову присягу, а мій секретар, якого я теж залюбки надав би у ваше розпорядження, — на жаль, бовдур бовдуром. Тільки секретні службові справи ви тому чоловікові, мабуть, усе ж таки ліпше не показуйте, бо, зрештою, не велика радість, що його рекомендує нам саме Туцці. А загалом робіть надалі так, як вам буде приємно й зручно! — прихильно завершив його ясновельможність ці успішні перемовини.

21. Кинь усе, що маєш, у вогонь — аж до черевиків

Увесь цей час, від тієї хвилини, коли Аґата лишилася сама, вона жила, цілком розслабившись, не підтримуючи ні з ким зв’язків, зачаровано погойдуючись на хвилях безвольної меланхолії; стан цей нагадував захмарну височінь, звідки видно лише безкрає синє небо. Щодня вона на втіху собі трохи блукала містом; коли була вдома — читала; вона цілком віддавалася тому, що саме робила, і з солодкою вдячністю приймала цей спокійний спосіб життя, який ні до чого не зобов’язував. У такому стані її ніщо не пригнічувало; вона не чіплялася за минуле, не робила жодних зусиль задля майбутнього; коли погляд її падав на що-небудь довкола, то це було так, немовби вона приманювала до себе ягня: воно або покірно, крок за кроком підступало ближче, або просто не звертало на неї уваги, але вона ніколи не осягала нічого вмисне, мобілізуючи всю свою волю, що надає будь-якому холодному розумінню насильницького відтінку й усе ж таки марности, позаяк сполохує зачаєне в речах щастя. Тому все, що оточувало Аґату, тепер здавалося їй багато зрозумілішим, ніж звичайно, але цікавили її й досі переважно розмови з братом. Вона мала таку надзвичайно надійну й своєрідну пам’ять, що жодні наміри й упередження не деформували закладеного в ній матеріалу, й навколо Аґати знову спливали живі слова, невеличкі несподіванки в інтонаціях і мінах тих розмов, і то без особливого зв’язку, радше такими, якими вони буди ще до того, як Аґата їх сприйняла й усвідомила, що за ними стояло. А проте все мало свій глибинний сенс; її спомини, в яких уже так часто панувало каяття, тепер були сповнені спокійної прив’язаности, і минуле довірливо горнулося до тепла тіла, замість губитися, як це часто буває, в холоді й мороці, куди кануть марно прожиті дні.

І отак, огорнена невидимим світлом, розмовляла Аґата і з адвокатами, нотарями й діловими людьми, до яких тепер її приводили справи. Їй ніде не відмовляли; чарівній молодій жінці, рекомендацією якій слугувало, до того ж, і батькове ім’я, йшли назустріч у всьому, чого вона бажала. Сама вона діяла загалом так само дуже впевнено, як і неуважно. Її рішення було остаточне, але немовби не стосувалося її самої, а її набута в житті досвідченість — тобто також щось таке, що не можна порівняти з особистістю, — й далі працювала над цим рішенням, ніби спритний найманець, який незворушно користається з усіх вигод свого завдання; того, що мета її зусиль одна: підготувати обман — цього сенсу своїх дій, досить очевидного для чужого ока, в цей час сама Аґата не усвідомлювала взагалі. Цілісність її сумління такого не припускала. Сяєво її сумління затьмарювало темну плямку, яка в ньому все ж таки була, як є серцевина в полум’ї. Аґата й сама не знала, як це висловити; завдяки своєму заміру вона перебувала у стані, від цього огидного заміру такому далекому, як небо від землі.

Уже того ранку, коли брат поїхав, Аґата заходилася пильно себе розглядати. Почалося це випадково, з обличчя, бо її погляд упав саме на нього й уже не відривався від дзеркала. Вона затрималася так, як ото іноді буває, коли зовсім не хочеться далі йти, а ти все ж таки ступаєш ще й ще одну сотню кроків, аж поки врешті побачиш щось таке від чого, як стає очевидно, можна остаточно повернути назад, а ти однаково знов не повертаєш. Отак, не відчуваючи ніякого марнолюбства, вона затрималася на рисах власного «я», що відкрилися їй під серпанком скла. Вона звернула увагу на коси, що все ще нагадували світлий оксамит; вона розстебнула своєму віддзеркаленню комірець і скинула йому з плечей сукню; нарешті вона роздягла його зовсім і оглянула аж до рожевих накривок-нігтів, де на руках і ногах закінчується й навряд чи вже належить собі тіло. Ще все було, мов яскравий день, що наближається до свого зеніту; в усьому відчувалося піднесення, чистота, виразність і те становлення, яке передує полудню і яке в людині чи в молодій тварині виявляється таким самим невимовним чином, як у м’ячі, який до своєї найвищої точки ще не долетів, але ось-ось долетить. «Може, цієї миті він саме проходить крізь неї», — промайнуло в Аґати. Ця думка її налякала. Та, може, це станеться не так скоро: їй було всього-на-всього двадцять сім років. Її тіло, що не зазнало впливу ні вчителів гімнастики, ні масажистів, не знало ні пологів, ні материнства, формував лише власний розвиток. Якби це тіло можна було перенести голим до одного з тих величних і пустельних краєвидів, що утворюють звернений до неба бік високого гірського пасма, то широкі й безплідні хвилі таких висот несли б його, мов якусь поганську богиню. На такій природі полудень не заливає все потоками світла й спеки, він немовби лише на мить сягає свого зеніту і непомітно переходить у красу другої половини дня, яка плавно спускається над світом. Із дзеркала верталося назад трохи моторошне відчуття цієї невідомої години.

Аґаті раптом спало на думку, що й Ульріх дає волю своєму життю минати так, ніби воно триватиме вічно. «Може, це й погано, що ми не зустрілися вже старими людьми», — сказала вона собі подумки й уявила похмуру картину: ввечері на землю спускаються двоє пасом туману. «Вони не такі гарні, як осяйний полудень, — міркувала вона, — але що цим двом безформним сірим масам