Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

до того, як їх сприймають люди! Настала їхня година, й вона така сама м’яка, як і година надзвичайно палюча!» Аґата вже майже відвернулася була від дзеркала, але якась схильність до перебільшення, що панувала в її настрої, несподівано змусила її ще раз поглянути на своє зображення, і вона засміялася, згадавши про двох гладких курортників у Марієнбаді (вона побачила їх багато років тому, коли вони так ніжно й лагідно пестили одне одного на зеленій лавці). «І в кожного з них під жиром також ритмічно б’ється серце, й вони, зачаровані картиною свого внутрішнього світу, навіть не здогадуються, як смішно на них дивитися збоку», — дорікнула собі Аґата, і на її обличчі відбився захват, коли вона спробувала надутися, щоб зробити своє тіло гладким і зібрати на ньому жирні складки. Коли цей напад пустощів минув, в очах у неї, схоже, виступило кілька крихітних сльозинок гніву, й вона, тверезо взявши себе в руки, почала знов пильно розглядати себе в дзеркалі. Загалом вона була ніби й струнка, однак тепер зацікавлено завважила, що в майбутньому її тіло все ж таки може обважніти. Та й огруддя було, мабуть, трохи зашироке. На дуже білошкірому обличчі, яке біляві коси, ніби запалені вдень свічки, робили темнішим, трохи надміру виступав ніс, а його майже класичну лінію з одного боку, біля самого кінчика, порушувала впадинка. Загалом в основній формі, що викликала враження полум’я, повсюди немовби чаїлася ще одна, ширша й журливіша, мов липовий листок, який упав у лавровий кущ. Власний образ зацікавив Аґату, так ніби вона так добре розгледіла себе вперше. Такою, мабуть, бачили її й чоловіки, з якими вона мала справу, а їй це й на думку не спадало. Від цього відчуття на душі в неї стало трохи мулько. Та з якоїсь примхи уяви вона, ще не встигнувши дати лад спогадам про це, за всім, чого їй довелося зазнати, почула протяглий, похітливий любовний покрик віслюка, покрик, який завжди викликав у неї дивне збудження. Лунає він украй огидно й безглуздо, та саме через те ні в чому іншому немає, мабуть, такого розпачливо-солодкого героїзму кохання, як у цьому покрику. Аґата стенула плечима, подумавши про власне життя, і знов обернулася до свого відображення з твердим наміром знайти в ньому місце, де на обличчі вже дається взнаки вік. Є такі місця біля очей і вух, які зазнають змін насамперед, і спершу мають такий вигляд, немовби на них щось переспало, або ота округлість під грудьми, що так швидко втрачає свою чіткість. Тепер, якби Аґата помітила там які-небудь зміни, це її втішило б і пообіцяло б душевний спокій, але жодних змін ще ніде не видно було, і краса її тіла, що мріла у глибині дзеркала, навіювала мало не тривожне відчуття.

Цієї хвилини в Аґати й справді викликало подив те, що вона — пані Гаґауер, і різниця між залежними від цього чіткими й невиразними стосунками і непевністю, якою вони оберталися для неї, була така велика, що здавалося, ніби сама вона стоїть тут без тіла, а тіло її належить отій пані Гаґауер у дзеркалі, і тепер нехай вона й думає, як їй з ним, тілом, упоратись, коли вже воно пов’язало себе з обставинами, його не гідними. У цьому також було щось від тих трепетних радощів життя, які часом нагадують переляк, і перше, на що зважилася, нашвидку знову вдягнувшись, Аґата, повело її до спальні на пошуки капсули, схованої десь у валізах. У тій невеличкій, герметичній капсулі (Аґата не розлучалася з нею, по суті, відтоді, як вийшла заміж за Гаґауера) була крихітна доза огидної на колір речовини, про яку їй сказали, що це — смертельна отрута. Аґата згадала, на які жертви їй довелося піти, щоб роздобути цей заборонений порошок; вона не знала про нього нічого, крім того, що їй розповідали про його дію, а також крім однієї з тих хімічних назв, які звучать, мов магічні заклинання, і які людина невтаємничена мусить запам’ятовувати, не розуміючи їхнього значення. Та, мабуть, без таких засобів, що трохи наближують кінець — таких, як отрути й зброя чи пошуки небезпечних пригод, — життєві радощі втрачають свою романтику, і, можливо, життя в більшости людей таке гнітюче, таке непевне, в його світлому боці стільки мороку, та й узагалі воно минає так безглуздо, що прихована в ньому втіха вивільняється лише тоді, коли людина у віддаленій перспективі бачить можливість покласти йому край. Аґата заспокоїлася, коли на очі їй нарешті потрапила невеличка залізна річ, яка в тій непевності, що простиралася перед нею, здавалася їй талісманом і запорукою щастя.

Це, однак, зовсім не означало, що вже в той час Аґата мала намір накласти на себе руки. Навпаки, вона боялася смерти не менше, ніж її боїться будь-яка молода людина, коли, наприклад, їй увечері, в ліжку, перед сном, після щасливо проведеного дня раптом сяйне думка: «Колись такого самого чудового дня, як нині, я помру, це неминуче». Тим більше не хочеться помирати, коли бачиш, як помирає хтось інший, і батькова смерть завдавала їй мук враженнями, страхіття яких знов почали даватися взнаки, відколи брат поїхав і вона лишилася в будинку сама. Але оце відчуття: «Я трохи мертва» — навідувало Аґату вже не раз, і саме в такі хвилини, як ця, коли вона щойно усвідомила, яке зграбне й здорове її молоде тіло, усвідомила його застиглу в напруженні красу, таку саму безпричинну в своїй загадковій доладності, як розклад її елементів у смерті; Аґата легко переходила від стану щасливої впевнености до стану страху, подиву й оціпеніння, в який потрапляєш, вийшовши раптом із сповненої людським гамором кімнати під мерехтіння зірок. Попри наміри й плани, що роїлися в її голові, й усупереч задоволенню тим, що пощастило врятуватися від невдалого життя, вона почувалася тепер трохи відділеною від самої себе і зв’язаною із собою лише в якихось невиразних межах. Вона тверезо розмірковувала про смерть як про стан, де людина позбавлена всіляких клопотів та ілюзій, і уявляла її таким собі солодким зануренням у сон: лежиш у долоні Божій, і долоня ця — мов колиски чи гамак, прив’язаний до двох великих дерев, що їх ледь-ледь похитує вітер. Смерть Аґата малювала собі як велику стому й глибоке заспокоєння, вільне від будь-яких бажань і напружень, від потреби зосереджуватись і міркувати, смерть нагадувала їй оту приємну знемогу, що її відчуваєш у пальцях, коли сон обережно звільняє їх від останнього земного предмета,