Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

як людина підноситься понад усі страждання, коли в її серці живе правда і чеснота і вони озброюють її на боротьбу за славну перемогу над найстрашнішими муками.

Тут Божого слугу обернули обличчям до стіни, і він зараз же заснув.

Сон його був неспокійний.

Йому снилося, ніби вдень він виконує функцію фельдкурата, а ввечері — швейцара готелю замість Фаустина, якого Швейк скинув з четвертого поверху.

З усіх боків на нього скаржилися генералові, бо замість блондинки він привів клієнтові брюнетку, а замість розведеної інтеліґентної пані приставив комусь неосвічену вдову.

Він прокинувся вранці мокрий, як миша, шлунок у нього розладнався, а з голови не виходила думка, що моравський парох супроти нього — янгол.

Швейк знов у своїй маршовій роті

Майор, який вчора до полудня на Швейковому процесі виконував обов’язки аудитора, був той самий майор, що ввечері у генерала пив з фельдкуратом на брудершафт і куняв.

Жодна душа не знала, коли і як майор вночі вийшов з дому генерала. Всі були в такому стані, що ніхто не помітив його відсутності. Генерал навіть не міг второпати, хто взагалі що говорить. Майора в товаристві не було вже понад дві години, але генерал, не дивлячись на це, підкручував вуса і, придуркувато усміхаючись, говорив: «Ви це добре сказали, пане майоре».

Вранці майора ніде не змогли знайти. Його шинель висіла у передпокою, шабля теж, не було тільки офіцерського кашкета. Всі думали, що, можливо, він заснув десь у клозеті. Переглянули усі клозети, але майора ніде не знайшли. Замість нього у вбиральні на другому поверсі наштовхнулись на поручника з генеральського товариства. Він спав навколішках, поклавши голову на унітаз, позаяк його здолав сон, коли він блював.

А майор зник, як камінь у воду.

Але коли б хто заглянув у заґратоване вікно, де був замкнений Швейк, він побачив би, що під Швейковою російською шинеллю на одних нарах сплять двоє. І з-під шинелі стирчать дві пари чобіт. Чоботи з острогами належали майорові, а без острогів — Швейкові. Обидва лежали, притулившись один до одного, як двоє кошенят. Швейкова лапа лежала під майоровою головою, а майор обіймав Швейка за стан і тулився до нього, як цуценя до сучки.

У цьому не було ніякої загадковості, просто пан майор усвідомив свої обов’язки.

Вам, певно, не раз траплялося з кимось сидіти і пити цілу ніч, аж до других півнів. І раптом ваш співбесідник вхопиться за голову, підстрибне та як закричить не своїм голосом: «Падоньку! Та я ж мав бути о восьмій годині на службі!» Це і є так званий приступ почуття обов’язку. Він з’являється, як якийсь побічний продукт докорів сумління. Коли людину вхопить такий шляхетний приступ, то ніщо не відверне її від святого переконання, що вона мусить в цю ж мить надолужити згаяне по службі. Ці люди і є ті примари без капелюхів, яких швейцари в установах ловлять по коридорах і кладуть у своєму барлозі на диван, щоб вони проспалися.

Подібний приступ дістав в ту ніч і майор. Коли він прокинувся у кріслі, йому раптом спало на думку негайно допитати Швейка. Цей приступ службового обов’язку виник так раптово та миттєво і був здійснений так поквапливо і рішуче, що взагалі ніхто не помітив зникнення пана майора.

Зате тим сильніше відчули присутність майора у вартівні військової буцегарні. Він влетів туди, як бомба. Вартовий фельдфебель спав біля столу, а навколо дрімали інші солдати у різних позах. Майор у кашкеті набакир так розкричався, що ті, хто позіхав, не встигли і рота закрити, обличчя їхні набрали карикатурного виразу, і на майора розпачливо і кумедно дивилися вже не солдати, а юрба скривлених мавп.

Майор молотив кулаками об стіл і горлав на фельдфебеля:

— Ви, бездарний пес! Я вже вам тисячу разів говорив, що ваші люди — це засрана свиняча банда. — Звернувшись до наляканих солдатів, він вигукнув: — Солдати! З ваших очей дивиться ідіотизм, навіть коли ви спите, а коли прокидаєтесь, то у вас, драбуги, такі міни, немовби кожен з вас зжер вагон динаміту.

Потім майор завів довгу і багатослівну проповідь про обов’язки всіх вояків у вартівні і закінчив вимогою, щоб йому негайно відчинили камеру, де сидить Швейк, бо він, мовляв, хоче ще раз допитати злочинця.

Таким чином майор і опинився вночі у Швейка. Він прийшов до нього в такій стадії, коли, як то кажуть, думки в голові шукають свого місця. Останнім вибухом приступу почуття обов’язку був наказ віддати йому ключі від тюрми.

Фельдфебель впав у відчай від вимог майора, але, пам’ятаючи про свій обов’язок, відмовився видати ключі, що несподівано справило на майора дуже хороше враження.

— Ви, смердюча бандо! — кричав він на подвір’ї, — якби ви дали мені ключі в руки, я б вам тоді показав!

— Голошу слухняно, — відповів фельдфебель, — я змушений вас замкнути і поставити заради вашої безпеки варту біля камери заарештованого. Коли схочете вийти, будь ласка, пане майоре, постукайте у двері.

— Ти пришелепкуватий, — сказав майор, — павіан ти, верблюд. Ти думаєш, я боюсь якогось арештанта, якщо збираєшся ставити варту, коли я буду його допитувати? Та грець з тобою, замикай мене і йди геть, щоб я тебе тут більше не бачив!

З отвору над дверима ледве блимала гасова лампа під сіткою з прикрученим ґнотом. І майор ледь-ледь знайшов Швейка, який прокинувся і терпляче вичікував, стоячи виструнчившись біля свого лежака, що, власне, вийде з цих відвідин.

Швейк згадав, що найкраще буде відрапортувати панові майору, і тому голосно вигукнув:

— Мельдую послушно, пане майоре, арештований тут один і нічого не трапилось.

Майор раптом забув, для чого, власне, він сюди прийшов і сказав:

— Ruht! Де в тебе той арештований?

— Це, мельдую послушно, я сам, — гордо відповів Швейк.

Майор, однак, не звертав уваги на цю відповідь, бо генеральське вино і лікери викликали в його мозку останню алкогольну реакцію. Він так позіхнув, що кожен цивільний скособочив би собі щелепи при цьому. У майора, однак, це позіхання спрямовувало його думки по тих мозкових звивинах, де людина приховує дар співу. Він спокійно завалився на Швейків матрац і голосом недорізаного підсвинка заверещав:

Oh Tannenbaum, oh Tannenbaum!

Wie schön sind deine Blätter![171]

Він повторив це кілька разів підряд, вплітаючи в мелодію незрозумілі вигуки. Потім перекинувся, як мале ведмежа, на спину, скоцюрбився в клубок і тут же захропів.

— Пане майоре, — будив його Швейк, — мельдую послушно, ви наберетесь вошей.

Але це не допомогло, майор спав, як у воду впав.

Швейк