Читати книгу - "День відбуття"

була надзвичайно благоприємна розкладка, оскільки, згідно з формулою змагань, невдалий двобій на більш ранній стадії турніру міг залишити його взагалі поза призовою трійкою.

Ні, звичайно, Сергій не збирався віддавати йому перемогу. Зовсім ні. У такому разі навіть не варто було виходити на килим. І все-таки…

Крутий та впевнений у собі дніпропетровець сьогодні чомусь нервував. А може, це була просто нетерплячка. Зараз усе розпочнеться, і він знову стане самим собою. Сергій відвернувся, щоб не бачити цього Марощука і не накручувати себе.

Але той наче вирішив до самого фіналу проводити якісь психологічні атаки на свого потенційного суперника. Можливо, він також вважав його найкращим з усіх інших? Хай там як, за кілька хвилин дніпропетровець знову опинився у Сергія перед очима на тій же відстані. Ні, він все-таки не хвилювався, а картинно не мав куди себе подіти, висловлюючи своєю поведінкою просто нудьгу.

У кутку, де Сергій ховався від свого надокучливого суперника, стояли гандбольні ворота з натягнутою сіткою. Їх запхали аж сюди, щоб не заважали і не мозолили очі глядачам. До них і вирішив приліпитися головний суперник Сергія. Він схопився руками за верхню штангу воріт і вигнувся у спині, потім провис, розслаблюючи м’язи корпусу. «Ти ще візьми підіжмися разів з двадцять, а потім ще раз…» — подумав Сергій, збираючись знову відвернутися, але не встиг.

Ворота раптом хитнулися і почали перекидатися на дніпропетровця. Від несподіванки той відпустив штангу, за яку тримався, але… Сталося якесь безглуздя: досвідченій самбіст, який — не викликало сумнівів — з будь-якого положення завжди падав наче кішка, незграбно хляпнувся на спину і не встиг зорієнтуватися, як ворота з розгону вдарили його металевою верхньою штангою по голові і накрили сіткою. За гуркотом настала миттєва тиша. Ворота підняли відразу ж, і Сергій побачив… Вся шкіра на його голові разом з волоссям була зібгана «гармошкою» до потилиці, і в жахливій рані зяяв голий череп. Це подіяло на присутніх наче шок, а за якусь мить на трибуні пролунав несамовитий жіночий вереск, і одна з жінок, які там сиділи, побігла донизу.

Сергій отямився одним із перших. У кілька стрибків він оббіг скупчення людей перед собою і вискочив із залу, за ним кинулося ще кілька чоловік. Злетівши зі сходів, мало не збивши по дорозі трьох молодих дам, він підскочив до чергової у вестибюлі і видихнув лише два слова:

— «Швидку», негайно…

Та миттєво схопила трубку.

У залі помалу все заспокоювалося. Той, кому так не пощастило, вже сидів на стільчику із забинтованою головою. На білому вже проступила велика червона пляма. Поруч із ним стояла гарно вдягнута жінка і витирала сльози.

Вони вперше зустрілися очима. Тепер дніпропетровець зробив це свідомо, хоча досі жодного разу не почастував Сергія поглядом.

«Пощастило тобі…» — сказали його очі холодно, навіть з якимось презирством.

«Сам винен», — так само очима відповів Сергій і відвернувся.

Зараз його забере «швидка», і змагання, нарешті, розпочнуться. Спортивна фортуна заповзялася сьогодні тримати його сторону, і з його боку було б чорним свинством не скористатися її прихильністю. Першість сама просилася йому в руки.

Та разом з тим Сергій відчув ще якесь, зовсім нове враження. Відчуття, наче хтось його врік. Він взагалі не розумів, як це назвати. Не сказати, що невпевненість… Ні, скоріше якесь незрозуміле хвилювання, яке з’явилося несподівано і заважало геть усьому. Що це за чортівня?

Потрібно було швидше виходити на килим.

Сергій подивився на свого суперника. Йому дістався непоказний львів’янин. Це був своєрідний спортсмен. Напевно, раніше виступав у наступній, важчій категорії. На перший погляд неповороткий, з грубою короткою шиєю та натяком на черевце. Та на килимі — і Сергію доводилося це спостерігати — він перетворювався і вів двобій вперто та жорстко, а витривалість його та фізична сила кидалися в очі. І Сергій несподівано відчув невпевненість більшу, ніж якби довелося зустрітися з дніпропетровцем.

Що він, цей Марощук, на прощання дійсно врік його? І раптом Сергієві здалося, що погляд отого спортсмена, що постраждав кілька хвилин тому під металевими ворітьми, був схожий… Ні, в ньому таки дійсно було щось від погляду Юлії! Від думки про це йому перехопило подих. Пройшовшись по краю залу, Сергій відчув, що блідне. Що таке? Навіщо ці дурні думки? Зараз оголосять його двобій!

Він озирнувся. Безформний львів’янин був схожий на бугая, що риє землю копитами. Весь у тонусі… Де ж тепер поділася його зрадлива фортуна? Сергій, не розуміючи навіщо, підняв голову і подивився на трибуни. Все ті ж глядачі купками… Раніше він ніколи туди не поглядав, оскільки дивитися належало тільки в очі суперникам. А тепер…

Просто перед ним на трибуні сиділа чужа незнайома жінка з оцим поглядом. Напевно, Сергій дивився на неї цілу хвилину, поки зрозумів, що це справді вона.

Юлія…

Це була Юлія. Якась інакша, не схожа на себе, але все-таки вона, і зараз, стоячи, наче бовдур, під трибунами, Сергій з натугою це усвідомлював. Довгий плащ строгого покрою, на шиї — шарф чи хусточка з легкої прозорої тканини. Волосся зібране у зовсім іншу зачіску, ніж та, з якою він її пам’ятав. Незмінним залишився тільки її погляд. Ось чому Сергієві примарилося казна-що про свого невдаху-суперника! Коли мчав стрімко до телефону, він мало не збив з ніг Юлію. Просто не впізнав її, зайнятий іншим. А от погляд підсвідомо привернув його увагу, і назад до залу Сергій заскочив уже з тим дивним відчуттям.

Юлія спокійно сиділа серед подруг, склавши ногу на ногу під довгим плащем, спершись руками на коліно, і дивилася на нього. Он воно що. Виходить, не дарма з ним таке почало коїтися. Усі звуки злилися для Сергія в якусь одну незрозумілу хвилю. Так могло продовжуватися надзвичайно довго, але цієї миті хтось загорлав йому у саме вухо. Це був Євген.

— Ти що, здурів? Ти будеш б-боротися, чи ні? Що сталося?

Сергій підняв на нього очі, поступово усвідомлюючи зміст цієї фрази.

— Ти що, н-не чуєш, що тебе оголошують? Виходь