Читати книгу - "Щоденник Майдану та війни"

чином за останні два роки, коли весь світ перевернувся догори ногами, коли остаточно нас покинула віра в повоєнну непорушність державних кордонів, перед людьми, в цьому разі — перед громадянами України, виник вибір: жити, реагуючи на зміни, або жити, нічого не помічаючи. Реагувати на зміни можна по-різному. Мій знайомий, український угорець із Закарпаття, відреагував миттєво й перевіз свою сім’ю до Німеччини. Він не продав свою квартиру в Києві та будинок на малій бáтьківщині. Але вирішив уберегти чотирьох маленьких дітей і дружину від можливих катаклізмів і від переживань за завтрашній день. Мій інший знайомий, державний службовець із Хмельницької області записався добровольцем і поїхав в Донбас захищати територіальну цілісність України, залишивши дружину й дочку вдома. Десятки тисяч активних українців переключилися на волонтерську та благодійну діяльність, почали допомагати солдатам, біженцям, пораненим. Якщо реагування на зміни дає людині вибір дій, то нереагування на зміни залишає людину в ілюзорному, вже не існуючому минулому, яке вона намагається зберегти за допомогою додержування того способу життя, який її радував до змін.

Цей вибір — реагувати або не реагувати — постав і перед українськими письменниками. І вони миттєво розділилися на дві групи: на «видимих» письменників і «невидимих». «Видимі» миттєво відчули новий рівень відповідальності за свої слова та думки. Вони припинили писати художню прозу та стали працювати «нервами часу», реагуючи колонками в газетах, блогами, просто постами у «Фейсбуку» на кожну подію, що видалась їм значущою, на кожну підозрілу або дурну фразу політика, на несправедливі нападки на Україну з боку іноземних лідерів, на брехню всередині країни та зовні. «Невидимі» письменники сховалися. Вони продовжили писати романи та оповідання, вони продовжили давати інтерв’ю гламурним журналам, вони не побачили сенсу в тому, щоб змінити звичний спосіб мислення й життя. Іноді через свою принципову аполітичність — тренд принципової аполітичності був до недавнього часу в фаворі у більшості українських літераторів, але драматичні події останніх двох років цей тренд поламали. Іноді причиною міг виявитися звичайний обивательський страх опинитися по один або інший бік політичних або реальних барикад. Можна, звичайно, спробувати «зависнути» над барикадами й підкреслювати чистоту свого незалежного погляду та свою незаангажованість, але й тут треба мати тонке політичне чуття і хоч якісь політичні погляди та симпатії. В основному «невидимі» письменники просто пішли з громадського життя і навіть стали відмовлятися від ін­терв’ю, в яких могли б отримати від журналістів запитання про своє ставлення до ситуації в країні. Я не писатиму більше про «невидимих». Їх тепер немає. Вони знову з’являться, коли стане тихо й стабільно. А цей час настане не дуже скоро, хоч як би я хо­тів його наблизити. Я говоритиму про «видимих».

Із 1991 року, з моменту розпаду Радянського Союзу літератури різних пострадянських держав пішли кожна своїм шляхом. Російська література залишилася в тісній зв’язці з державною машиною, і, коли Борис Єльцин намагався будувати демократію, російська література боролася за демократичні цінності. Коли з побудовою загальноєвропейської демократії в Росії було покінчено й лідери заговорили про особливу російську демократію, літера­тори почали відбивати у своїх творах нові думки й тенденції. А коли вже саме слово «демократія» вийшло з ужитку російських політичних лідерів, на книжковий ринок Російської Федерації ринула хвиля нової державноцентричної, імперської літератури, котра виправдовує зміну політичних смислів і стверджує або навіть — по­вертає — нові/старі цінності. Знову настав період пере­писування історії й тут ніхто не міг допомогти краще та більше, ніж письменники. Крім нових біографій Йосифа Сталіна і Лаврентія Берії — голови НКВС (КДБ), було видано нові романи, що прославляють старі «добрі» радянські часи і одночасно повертають читачам і суспіль­ству любов і повагу до російської монархії та православної церкви. Письменники, звичайно, не всі, але в своїй більшості поспішили на допомогу Кремлю в справі переформатування свідомості російських громадян, у справі об’єднання суспільства навколо однієї «великорусской» ідеології. Частина письменників почала активно ство­рювати образ нового ворога — України та відновлювати образ старого ворога Радянського Союзу — США і Єв­ропи.

Українські «видимі» письменники перестали писати прозу, перейшли в розряд свідків подій, свідків і тлумачів. З’явилося багато публіцистики, письменники без участі української держави, яка ніколи не цікавилася думкою або можливостями своїх письменників, почали їздити в Донбас, у зону військового конфлікту, проводити там дискусії та зустрічі, намагатися розворушити людей, які ніколи раніше не висловлювали своєї думки та вважали, що їх думка нічого не означає. Цей процес триває й донині. Ті, хто відійшов од художньої прози, в основному ще до неї не повернулися. Хоча час іде, час минає і, врешті-решт, хід подій в Україні визна­чають політики — українські та іноземні, а не письменники.

15 березня 2016 року. Україна. Весняний вид зверху

Сіра й не дуже холодна зима покинула, на­решті, територію України. На вулиці потеплішало, та й політичне життя в країні швидко нагрілося під березневим сонцем. Можливо, навіть занадто швидко.

На тлі гучних відставок міністрів і їх заступників, відповідальних за проведення реформ, зазвучали нові звинувачення в корупції та некомпетентності на адресу прем’єр-міністра Арсенія Яценюка і команди Президента, але зазвучали вони голосніше за все з боку політиків, які, хоч і потрапили до парламенту, але опинилися між владою й опозицією, тобто — без діла.

Першою на стежку війни вийшла Юлія Тимошенко. Для цього вона спеціально поміняла зачіску та стиль одягу. Аби відразу всі зрозуміли, що це — нова Юлія Тимошенко, яка вийшла боротися за нову владу. Її надії залишити парламент без коаліції і таким чином домогтися дострокових парламентських, а потім, якщо пощастить, і президентських вибо­рів поки що не здійснились. І насправді у неї шансів мало. Не тільки тому, що тепер серед політиків-популістів конкуренція набагато вища, ніж раніше, але й тому, що виборці, як здається не тільки мені, від неї втомилися. З іншого боку, спроба розвалити парламентську коаліцію й таким чином відправити Кабінет міністрів у відставку виявилася на належному рівні струсом і для Адміністрації Президента Порошенка, і для прем’єр-міністра Арсенія Яценюка. На нього вже дивляться, як на колишнього прем’єр-міністра. Так що цілком можливо, коли ви читатимете ці рядки, в українського прем’єр-міністра вже буде інше прізвище. Україна переповнена чутками про можливих кандидатів на нового пре­м’єр-міністра. Чутки правлять бал тому, що влада занадто мало спілкується з народом і з пресою та неохоче ділиться інформацією про те, що насправді відбувається в її коридорах. Ці «коридори влади» не надто добре «освітлені»! Зате все, що можна побачити неозброєним оком, привертає