Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

перед шпильками після того, як під час допитів у НКВС йому заганяли їх під нігті.

Коли бабця шила для нього, то змушена була обходитися без шпильок. Щоразу, коли дідусь заставав її за тим, що вона тримала шпильки в роті, насамперед змушував їх виплюнути. Він уже давно навіть не казав цього вголос, просто поводив плечем, так ніби його морозило, бабця все розуміла і миттю випльовувала шпильки. Так було й зараз.

— Ну, слухай вже нарешті! Маю перше речення. Я, Вільгельм фон Габсбурґ, бувший архікнязь австрійський, а тепер полковник УСС, теж бувший, ні не бувший, просто полковник УСС, уродився в Полі, колишня Істрія, тепер Італія, дня 10 лютого 1895. Так буду починати. Ні. Не так. Батько мій, архікнязь Кароль-Стефан, бувший адмірал маринарки… Ні. Не так. По батькові походжу з лінії Карла, побідника Наполеона під Асперном, і, по традиції, з цеї лінії було трьох фельдмаршалів: Карло, Альбрехт, що виграв битву під Кустоззою, і Фридрих.

Перебравши ще кілька варіантів, Вільгельм так і не визначився. Йому було страшенно важливо вже в першому реченні повідомити про те, що батько його був морський адмірал, а з родини вийшло чимало знаменитих полководців, троє фельдмаршалів, один із котрих навіть переміг Наполеона, що дало імперії омріяний вихід до моря. Це не дуже пасувало до його власного звання полковника Українських Січових Стрільців і ще менше — до походження матері з роду князів Тосканських. Але все це конче треба було якось упхати в перше речення. І ще в те саме перше речення треба було помістити інформацію, що виріс він, Вільгельм, біля моря, і не абиякого, а Адріатичного, і лише потому переїхав до похмурої дощової Польщі. І ще слід було розповісти, що саме його, Вільгельма, мати любила найбільше. Як усі схильні до істерик люди, Вільгельм мав невичерпну потребу в чиїйсь любові, він не міг би змиритися з думкою, що когось можна любити більше, ніж його. Ця постійна потреба почувати свою першість, свою обраність, свою найкращість не дозволяла йому визначити пріоритети і в інших справах, навіть у таких простих, як розташування за порядком речень автобіографії. Він не міг допустити думки, що в його власній історії хоча би щось може бути менш важливим, другорядним, опинитися не в першому реченні. Він так довго мучився з тим, як саме записати це перше речення, що Галина не витримала і з дитячою безпосередністю порадила просто не ставити крапки, а тільки коми. З такою самою дитячою безпосередністю Вільгельм ухопився за цю ідею і справді написав кілька сторінок без жодної крапки. При тому він навіть не помітив, що часто повторює одні й ті самі факти, особливо пов’язані з морськими спогадами. Наприклад, на цих перших трьох сторінках тричі було згадано про те, що Штефан особисто вчив дітей керувати вітрильними кораблями, двічі — про те, що Штефан був першим ерцгерцогом, котрий послав синів навчатися до військової академії, бо ж австрійські цісарі завжди ставали на чолі армії, та дотепер їх ніхто цього не вчив, і ще кілька разів розповідалося про те, що Штефан був славний серед інших членів цісарської родини своїми морськими захопленнями.

Дідусеві оповіді завжди мали якийсь основний мотив, на який він нанизував, мов горобину, дуже різні й не завжди відповідні факти чи то з власної біографії, чи з довгої родинної історії — точніше, з тих розрізнених фрагментів цієї історії, які колись полонили його неспокійну увагу. Одним із найчастіших лейтмотивів оповідей були панегірики на адресу українських солдатів. Вільгельм до кінця життя був переконаний, що немає ліпших вояків, аніж українці:

— До характеристики українського жовніра скажу тілько одно: він має такі нерви, які я вважаю необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок. Коло села Кадлубиськ, це Бродівський повіт, восени 1917-го лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали москалі стріляти. І влучили в окопи між двох українських жовнірів. І стріл не вибух. Мабуть, не багато знайдеться таких людей, які не скочили би на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе обидва українські жовніри тільки, мов на команду, крикнули свою відому улюблену лайку й ані поворухнулися. Таких випадків міг би я теж безліч оповісти. Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял у світі.

Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди й невигоди. У тім перевищують українців тільки одні серби, більше, мабуть, ніхто. У наступі нема кращих жовнірів, як українці. А особливо розвинений у них орієнтаційний змисл. Він просто казочно сильний у них. Навіть уночі. Супроти добрих офіцерів, котрі дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші. Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра — це недостача власної ініціятиви. Але зате на приказ усе виконають.

### 1950—1985

Люба мала бізнесову чуйку і легко сходилася з людьми. Саме завдяки їй Вільгельм познайомився з першими валютними спекулянтами, котрим почав продавати на вигідних умовах швайцарські франки, що їх регулярно надсилав йому Іван. Таємничий світ радянської спекуляції подобався Вільгельмові, він щодня виходив на прогулянку, під час якої обов’язково відвідував барахолку за Оперним театром, уважно роздивлявся, що продають і за якою ціною, іноді купував щось, а потому перепродував дорожче,

Під час прогулянки він обов’язково зупинявся перекурити зі знайомим фарцівником біля старого ЦУМу. Далі — ще з одним, котрий стояв біля валютного магазину за готелем «Жорж». Слухав розповіді, як той намагався міняти дорогу та дефіцитну дрогобицьку ковбасу на одяг у продавчині сусіднього магазину, який усі називали «Сквозняком», давав продавчині одяг, а вона йому — ковбасу: