Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

class="book">— А потому я подумав: мені ліпше за ту ковбасу переплатити і продати той одяг — узяти більше. Нехай я би дав за ту ковбасу по п’ять чи по десять рублів, однаково мені було вигідніше продати якесь одно плаття і наварити сотню.

Поступово Вільгельм довідувався, хто і чим торгує, заводив корисні знайомства, вибудовував схеми, що де взяти і кому продати.

Принаймні раз на тиждень він заходив до знайомої директорки комісійного магазину на вулиці Дністровській, де продавали привезений із-за кордону товар за «чеки». То була пишнотіла фарбована в яскраво-рудий колір дама зі завжди ідеальним манікюром. Своїм бюстом вона могла би випадково придушити кошеня, якби воно необережно залізло до неї в ліжко. Анна Іванівна була російськомовна, та з Вільгельмом переходила на українську. Російську він розумів, але добре говорити так ніколи й не навчився.

Вільгельм заходив до магазину зі своєю фірмовою усмішкою на вустах, галантно давав продавчині шоколадку і питав, чи в себе Анна Іванівна. Навіть якщо в кабінеті директорки у той момент були інші відвідувачі, почувши про Вільгельмів прихід, Анна Іванівна безцеремонно виганяла всіх із кабінету і кидалася до Вільгельма з обіймами. Відчуваючи так близько розпашіле тепло її грудей, Вільгельм іноді шкодував, що не зустрів цієї жінки раніше. Вона була схожа на якусь надувну ляльку для еротичних забав, про існування яких тоді в радянському Львові ще мало хто здогадувався. Анна Іванівна нагадувала Вільгельмові власницю одного паризького борделю, куди він учащав колись давно, в іншому житті, яке з теперішньої відстані вже здавалося не реальністю, а лише солодким сном.

— Цілую ручки, цілую ручки, — з нудкою солодкавістю посміхався Анні Іванівні Вільгельм.

Він знав, що ця жінка любить надмірності.

— Які дорогі гості! Сідайте, пане Василю, — у своєму радянському житті Вільгельм фігурував під іменем Василя Вишиваного.

Спершу Софії здавалося, що то буде ризиковано, та надійні люди сказали їй, що всі кадебістські документи стосувалися Вільгельма фон Габсбурґа. Імовірно, що українське ім’я ерцгерцога там також виринало, та через те, що справу було давно закрито, небезпека не виглядала надто великою.

Зрештою, Софія подумала, що хоч би під якими прізвищами вони з Вільгельмом ховалися, їхня ворожість до радянської системи все одно була доволі очевидною, тож, властиво, прізвище не мало значення. У перші роки після повернення їх час від часу перевіряли, та згодом припинили. Спецслужби забули про їхнє існування. Чи принаймні робили вигляд, що забули.

Вільгельм заходив до кабінету Анни Іванівни і зручно влаштовувався у кріслі для гостей.

— Ганю, давай кавусю, будемо частувати пана Василя, — метушилася господиня.

Вільгельм урочисто вручав директорці коньяк, цукерки та букет квітів.

— Це для вас, люба Анно Іванівно.

— Ну, що ви, навіщо було так тратитися, — удавано сором’язливо відповідала вона.

Продавчиня приносила каву, Анна Іванівна наливала у крихітні келішки лікер «Старий Таллін», і починалася неквапна розмова, після завершення якої Вільгельм зазвичай передавав Анні Іванівні кілька югославських дублянок, купку фірмових джинсів, а згодом уже самі лише ювелірні прикраси, на яких вдавалося заробити найбільше.

Вільгельм досить швидко пристосувався до радянських реалій. Він мав чіткий графік, за яким ходив із квітами, з коньяком і з компліментами спершу до завідувачки складу, де купував дефіцитні товари за зниженою ціною, а потому — до Анни Іванівни, яка завжди вдало продавала те, що приносив Вільгельм, і виплачувала його частку.

Вільгельм завжди радів із таких операцій, як дитина. І не лише через фінансову вигоду — його захоплював сам процес, те, що вміння налагоджувати контакти і спілкуватися з людьми було основою для досягнення успіху. Саме завдяки цьому його не зачепила масова облава на перекупників золота на початку шістдесятих, а після того, як усіх головних фігурантів цього бізнесу посадили, Вільгельм, навпаки, перетворився на чільну персону і тепер уже працював зі самим лише золотом, лише зрідка перепродуючи автомобілі чи провадячи валютні операції.

Про нього ходили легенди, він був справжньою зіркою в цьому середовищі. Легенди були різні. Одні розповідали, що Вільгельм — іноземний шпигун, котрий зараз працює у Львові й виловлює таємних агентів. Інші вважали, що він, навпаки, радянський шпигун, котрий вистежує політично непевних, і що з ним треба дружити, щоби не загриміти на Лонцького. Були й такі, хто вважав його подвійним агентом на пенсії, котрий тепер із нудьги «тусує» між дрібними спекулянтами. Припускали, що він колишній актор, котрий спеціально імітує якийсь дивний акцент, аби здаватися незвичайним. Ясна річ, ніхто і приблизно не здогадувався, якою є правда.

Поступово Вільгельм од дрібних вуличних спекулянтів перейшов до справді вагомих персон, із котрими почав серйозний бізнес, який уже вимагав щоразу менше його особистої присутності, а згодом статус зобов’язував його взагалі вести справи лише телефоном. Його навіть називали поза очі «позвоночником» — як усіх, хто міг «вирішувати питання» з допомогою телефонних дзвінків до правильних людей.

Перехід на телефонний режим не дуже тішив Вільгельма — навпаки, йому бракувало особистого контакту, кавувань із дамами, котрі дивилися на нього захопленими очима. Проте статус уже вимагав від нього спілкування лише з людьми відповідного рівня. З часом Вільгельм залучив до справ і Тараса, який, уже починаючи з третього курсу, майже перестав відвідувати лекції та семінари, з’являючись лише на сесії, де розносив викладачам конверти, а ті записували оцінки в залікову. Диплом він вирішив «про всяк випадок» таки отримати.

Інакше вирішив його зять Гриць, якому на п’ятому курсі набридло розносити конверти, й він постановив не