Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

деталей, від його матері – і воював десь в Італії. Танк наїхав на міну й вибухнув, і всі інші в ньому загинули.

– Підлога в сараї бетонна, розумієш. У бетоні не пориєшся.

Тед моргнув одним оком. Артур сприйняв це як заохочення.

– Корови аж так сильно не проти. Здається, вони раді просто стояти й нічого не робити. – Він змовк – йому спало на думку, що, може, це прозвучало нетактовно. Навіть корови, навіть свині мали більше свободи, ніж тепер Тед. Проблема полягала в тому, що все звучало безтактно. Ніде в світі не відбувалося нічого такого, що ніяк не стосувалося б Теда.

Артур думав про те, щоб розповісти йому, що мав на серці. Уявив, як каже: «Я боюся, що уб’ю свого брата. Він примусив дівчину, яку я люблю, закохатися в нього. Він її не хоче, він до неї взявся, бо побачив, що я її люблю. Але тепер я думаю, що він примусить її, ну, знаєш, піти з ним на сінник, як робить з іншими дівчатами. Я знаю, що вона ніколи так не вчинить, але йому так добре вдається доконувати людей, і вона так у нього закохана… І якщо він це зробить, якщо вмовить її… Думаю, я його вб’ю. І я дуже цього боюся».

Він подумки поцікавився, чи Теддове одне око викаже хоч якесь зацікавлення, якщо він це скаже.

Він і далі бачив її мало не кожного дня. Це була мука, бо вона мала такий щасливий вигляд. Здавалася молодшою, ніж коли тільки приїхала до Струана, більше схожою на школярку. Вона сміялася і закидала голову назад, якщо сказати щось смішне. Не те щоб Артурові це вдавалося – це Джейк умів її розсмішити. Що щасливішою вона була, то страшніше ставало Артурові. Він хотів її застерегти: «Не довіряй моєму братові». Уявив, як це каже, і побачив недовіру й докір в її очах.

Весна настала рано. На початку березня сніг уже зійшов з полів, однак у лісах ще виднілися його залишки. Артур раз за разом виходив у поле, брав дрібку землі, тер її між великим пальцем і вказівним, дивлячись на небо, нюхаючи повітря. Чи час починати сіяти? Усі фермери в регіоні ламали голову над тим самим питанням. Кілька з них уже почали. Артур рвався почати, щоб на щось відволіктися, але мав бути обережним. Чи його батько почав би так рано? Він узяв іще одну грудочку землі, при цьому бачачи свого батька чи, швидше, відчуваючи його, відчуваючи вологість (трохи занадто мокра) і температуру землі (трохи захолодна) батьковим великим і вказівним пальцями. Він бачив, що його руки були руками його батька, широкими, квадратними й сильними. Це додало йому впевненості.

Щоразу, коли бачили, як він виходив у поле, хлопці йшли з ним; їм теж хотілося почати. Цими днями вони були дуже пригнічені. Артур здогадувався, що вони дізнавалися з чуток від інших полонених про перебіг війни: німецька армія відступає, міста й містечка розбомблено вщент. Хлопці потребували відволіктися не менше за нього. «Добге?» – запитали вони з надією в голосі, копіюючи його жест, розтираючи маленьку грудку землі. «Добгий час зараз?». Але Артур похитав головою. Він вирішив дочекатися, доки земля ще трохи прогріється. Кількох дуже сонячних днів має вистачити.

Аж тут першого квітня випало багато снігу й за ніч температура знизилася до мінус десяти. Хлопці всміхнулися до нього і вклонилися: «Гороший фермер!».

Йому бракуватиме їх, коли вони повернуться додому. Він не уявляв, що без них робитиме. Як він упорається із землею Отто? Ця думка повертала його до Лори, як і всі інші думки.

Джейк і Лора почали після школи виконувати разом домашню роботу. Вони відносили підручники нагору, в його кімнату. Місіс Данн так раділа, що вони «дружать», що навіть не протестувала.

– Вона добре на нього впливає, Артуре, – звірилася йому стишеним голосом. – Вона його втихомирює, правда ж?

Артура вразила її невинність. Як вона могла так погано знати свого власного сина? Він сам ніяку дівчину не залишив би з Джейком наодинці й на десять секунд. Він крадькома розглядав Лору, шукаючи ознак, що її примушували робити те, чого вона робити не хотіла. Він не знав, якими саме мали б бути такі ознаки, але мав певність, що зрозуміє, коли їх побачить.

Він побачив їх у суботу зранку, під кінець квітня. Він був у корівнику – холод відступив і вони з хлопцями вперше виводили корів пастися – і Лора з’явилася у дверях. Тієї ж миті, коли побачив її, він уже знав.

– Доброго ранку, – привітався він, відчуваючи, як у грудях стискається серце. І вона злегка йому всміхнулася, і відповіла «доброго ранку», і він знав.

Вона сказала, що їхній генератор припинив працювати і його батько подумав, чи не міг би Артур глянути на нього. Перепросила, що непокоїть його, і він сказав, що йому не важко, він піде просто відразу. Вони разом пішли на ферму до Лунців, і вона проронила заледве кілька слів, тож у нього не залишалося сумнівів.

Він розібрав генератор до останньої запчастини, щоб розібратися, в чому полягала проблема, і все падало йому з рук, гайки й шурупи котилися в траву. Голова його гуділа, наче осяче гніздо, думки плуталися й не трималися купи. Він не міг відігнати їхній óбраз, її й Джейка разом, того, як Джейк до неї шепоче, торкається її. Це піднімало таку хвилю люті, що він заледве дихав. Йому було важко тримати себе в руках. Він казав собі, що нічого не знає напевно, але це була неправда. Він щось знав точно, от тільки не знав, що саме. Він казав собі, що, мабуть, поки що не сталося нічого серйозного. Якби сталося щось серйозне, Лора була б у жахливому стані, а вона в такому не була, вона просто мала збентежений і нещасний вигляд. Він вирішив, з великим полегшенням, що це вказувало на те, що, напевно, Джейк на неї тиснув, але ще нічого не зміг досягнути. Він підштовхуватиме її помалу, кожна дія здаватиметься незначущою, але докладатиме постійного, безжалісного тиску. Артур досить часто ставав жертвою Джейкових кампаній, щоб знати, як вони працюють. Вона боятиметься його втратити, боятиметься, що він вважатиме її святенницею. «Святенниця» було одним із Джейкових словечок – Артур чув, як той так називав інших знайомих йому дівчат: «Вона така святенниця».

Він впустив ще одну гайку й мусив шукати її в траві, ставши на коліна. Пролунали кроки, він підвів