Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

очі й побачив, як із-за рогу будинку йде преподобний Марч.

– Я прийшов подивитися, як ти справляєшся, – весело сказав преподобний. Він стояв просто на сонці, збентежено дивлячись на розібраний генератор, розкладений на шматку старого брезенту на землі. – Святі небеса, – сказав він. – Святі небеса. Що б ми робили без тебе, Артуре? – Це було вдале питання. Преподобний Марч не міг забити гвіздка в дошку навіть під страхом смерті.

– Усе добре, – відповів Артур, не в змозі дивитися просто на нього через óбрази, що пропливали в нього перед очима. – Просто бруд у карбюраторі, та й усе.

– Повірю тобі на слово, – сказав преподобний Марч. – Дуже люб’язно з твого боку знову нас урятувати. Здається, ми тільки до тебе завжди й звертаємося.

Артур упустив іще одну гайку. Цього разу йому вдалося накрити її долонею, перш ніж вона відкотилася з брезенту. Він подумки запитав себе, чи міг би застерегти старого, що його донька в небезпеці. Як це сказати? Хай що він скаже, преподобний Марч йому не повірить. Джейк причарував його так само, як причарував усіх інших. Артур бачив, як той це робив, і це було неабияке видовище. Джейк серйозно слухав кожне слово старого, рахувався з ним, питав його думки, сміявся з його жартів. Він навіть ставив питання про ті речі, які преподобний Марч розповідав у своїх проповідях. Від серйозності, старанності, з якою Джейк ставив питання, Артурові хотілося блювати, але було видно, як сильно преподобний був вражений. Якби Артур спробував розповісти йому, що все це – акторська гра, що Джейк збирається спокусити його доньку, старий вирішив би, що він з’їхав з глузду. Те ж саме станеться, якщо він спробує застерегти саму Лору. Вона теж йому не повірить. Джейкова брехня була куди переконливіша за правду.

Йому доведеться розібратися з самим Джейком. Його пройняв піт від цієї думки, але іншого плану дій він не мав. Він скаже йому в очі, що якщо той торкнеться Лори, він його вб’є. І подбає про те, щоб Джейк йому повірив. Він бачив, як дбає про це, ударяючи Джейка головою об стіну. Від цієї думки в нього починали труситися руки.

Краєм ока він помітив рух: Лора принесла щось до шворки з білизною.

Преподобний Марч теж її помітив. Вона почала приколювати прищепками скатертину, розправляючи краї, щоб та висохла рівно. Дивлячись на неї, Артур знову відчув, як усередині закипає лють, гаряча й їдка, мов жовч. Він схилився над генератором, боячись, що старий побачить, у якому він стані.

– Щось вона сьогодні сама не своя, – неуважливо сказав преподобний Марч. – Ми намагалися ухвалити рішення. Намагалися вирішити, чи тут осісти. У Струані, я маю на увазі. Коли ця жахлива війна скінчиться й преподобний Ґордон повернеться до своїх вірян, нам доведеться визначити, залишатися чи ні. Нам треба це вирішити, але, боюся, її це засмучує.

Артур завмер, закручуючи гайку.

– Особисто я за, – вів далі преподобний Марч, дивлячись, як його донька повертається в дім. – Мене дуже вразила доброта місцевих людей, те, як ви всі, попри свої власні негаразди й печалі, взяли нас під своє крило. Але для Лори це складне рішення. Вона має друзів удома, за якими сумує.

Лора зникла за рогом будинку, і старий зітхнув. Він нахилився, підняв Артурову викрутку і з цікавістю її роздивився, крутячи туди-сюди.

– Спочатку ми думали приїхати на час війни, – мовив він, обачно перевіряючи гострість викрутки пальцем. – Щоб задовольнити потребу й дати Лорі змогу на якийсь час змінити середовище. Ми мали намір повернутися. Не в той самий будинок – там спогади занадто болючі – але повернутися в Норс-Бей. Однак, певна річ, тим часом вона знайшла собі тут друзів. Дуже хороших друзів.

Він усміхнувся Артурові й віддав йому викрутку.

– Не знаю, чому обтяжую тебе цими розповідями, Артуре. Ще більше тебе обтяжую. Просто Лора зараз здається такою пригніченою, тож я боюся, що це питання повернуло їй і спогади, і печаль. Їй так покращало, тепер боляче знову бачити її сумною.

Здавалося, він очікував якоїсь відповіді. Артур підвівся, обтер руки об робочий комбінезон і зміг пробурмотіти щось про те, які всі будуть раді, якщо вони тут залишаться. Йому паморочилося в голові. Він був такий певний. Такий певний. А тепер, здавалося, можливо, Джейк узагалі ні при чому.

Преподобний Марч дякував йому за добрі слова. Артур кивнув. Він знову сів навпочіпки й закінчив чистити карбюратора. Преподобний Марч продовжував говорити, й Артур кивав час від часу, щоб показати, що слухає, однак він не слухав. Він зібрав генератора, під’єднав паливопровід до паливного бака й запустив двигуна. Затрусившись, генератор завівся.

Преподобний Марч змовк на півслові й здивовано глянув на нього.

– Дивовижно. Просто дивовижно. Навіть не уявляю, як тобі це вдається.

Після вечері він пішов провідати Теда Гачетта. Мовчки просидів поруч нього годину. Він раз у раз бачив Джейка, затиснутого між каменями під мостом, воду, що обмивала його обличчя. Це його провина. Артурова провина. Він бачив Джейка таким, яким той був, коли повернувся додому з лікарні, на ліжку в кухні. Його обличчя, коли він запитав: «Ти дійсно мав це на увазі, Арте? Коли ми були на мосту. Ти хотів, щоб я впав?». А тоді місяцями Артур чекав, сповнений тривоги і страху, коли Джейк розповість батькам, що насправді там сталося. Впевнений, що розповість. Але він так і не розповів.

Він розумів, що ні в чому неможливо бути впевненим, якщо це стосується Джейка. Він ніколи не знатиме, що Джейк думає чи наміряється зробити, ніколи не знатиме його мотивів, ніколи не розумітиме його ні на йоту.

Тож тепер він не міг визначити, що робити. Якою мірою довіряти своїм внутрішнім відчуттям, як серйозно сприймати слова преподобного Марча. Він не сумнівався, що Джейк тиснув на Лору. Може, її засмучувало питання, переїжджати їм чи ні, але він був певний, що не тільки це. Майже певний.

Що він міг вдіяти? Міг попередити Джейка, але це було небезпечно, бо могло дати зворотний результат. Якщо Джейк грав у гру, залицяючись до Лори, просто щоб його помучити – інакше він, безсумнівно, уже б її кинув, – це точно підштовхне його до дій.

Звук, схожий на скрип, звідкись зблизька, обірвав його думки. Він роззирнувся, намагаючись збагнути, звідки той долинає, аж тут усвідомив, що від Теда. Той намагався щось сказати. Артур нахилився вперед, щоб розчути його слова. Тед спробував ще кілька разів, і врешті зміг вимовити:

– Як там свині? – так це прозвучало.