Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

торувати сутінковий шлях до нового сідала, де вона спокійно дочекається світанку свого дня.

Йдучи через луки залізничним насипом, я не раз згинався від поривів холодного вітру, бо саме там він розтулювався найвільніше; а коли мороз обпікав мені одну щоку, я, нехай і був поганином, підставляв другу. На возовій дорозі з Бристерського пагорба було не краще. Однак я, мов той добродійник-індіанець, ходив у місто, навіть коли весь сніг з широких відкритих полів замітав волденську дорогу й за якісь пів години стирав сліди мандрівника. До мого повернення встигали вирости нові замети, і я бабрався в дрібному сніжку, що його північно-західний вітер невтомно сипав за різким поворотом дороги, де не було видно ані кролячих слідів, ані навіть найменшого, найдрібнішого сліду білоногої миші. Втім, навіть посеред зими рідко бувало так, щоб я не знайшов теплого болота, де земля пружинила під ногами, з-під снігу пробивалася вічнозелена трава і скунсова капуста, а найвитриваліші пташки чекали на повернення весни.

Хай◦би яка лютувала завірюха, траплялося так, що, коли я повертався ввечері з прогулянки, до моїх дверей тягнулися глибокі сліди дроворуба, при каміні лежав свіжий хмиз, а дім сповнювали пахощі його люльки. А◦коли я залишався вдома в неділю, інколи з-за вікна долинало порипування снігу під ногами високочолого фермера, який здаля брів лісами «побазікати», — він був з тієї нечисленної породи, яку правильніше назвати «людиною на фермі»: нехай він відмовився від професорської мантії на користь сюртука, та однаково вправно чистив хлів від гною й розмірковував про моральний вимір держави й церкви. Ми полюбляли говорити про ті примітивні й прості часи, коли люди з ясною головою збиралися холодної днини навколо великих багать; а коли інші ласощі закінчувалися, ми випробовували свої зуби міцними горішками, давно облишеними мудрими білками, адже горішки з найміцнішими шкаралупами зазвичай порожні.

Але найбільшу відстань до моєї оселі, навіть крізь люті бурі й глибокі сніги, долав поет[230]. Це фермера, мисливця, солдата, журналіста й навіть філософа можна відлякати, але ніщо не зіб'є з обраного шляху поета, адже його надихає чиста любов. Хто може передбачити, куди заведе його поклик? Він вирушає у справах тоді, коли сплять навіть лікарі. Ми надолужували довгу мовчанку волденської долини, сповнюючи хатинку гучним сміхом і тверезими розважаннями. Проти наших розмов навіть Бродвей видається мовчазним і безлюдним. Вибухи сміху лунали з належними інтервалами й пояснювалися то останнім вимовленим, то лише очікуваним жартом. Ми висновували «новісінькі» теорії життя за рідкою кашкою, таким чином поєднуючи принади доброго товариства з тверезою головою, потрібною для філософування.

Не забуваймо, що під час моєї останньої зими над ставом бував у мене ще один бажаний гість, який здолав сільські вулиці, сніг, дощ і пітьму, щоб вибрести на мою лампу серед дерев і розділити зі мною кілька довгих зимових вечорів. Цього чоловіка, одного з останніх філософів, подарував світові Конектикут[231]: спершу він працював офенею, а потім, за його власними словами, покинув торгувати товарами й почав своїми мізками. Тим займається й донині на славу Богові й ганьбу людям, розносячи лише плоди свого розуму, як горішок у шкаралупі. Мабуть, немає на світі людини, що мала б ревнішу віру. Його слова й діла мовби передбачали кращий стан речей, ніж той, із яким знайомі інші смертні, і зі зміною епох він зазнає розчарування останнім. Сучасність його не обходить. Нині він порівняно маловідомий, але коли настане його час і запанують закони, про які більшість не здогадується, голови сімей і держав прийдуть до нього по пораду:

Сліпцям не уздріти ясности!

То істинний друг людству й чи не єдиний друг людського прогресу. Цей представник Старосвітської Смертности[232], чи то пак Безсмертя, терпляче й невтомно оприявнює образ, вирізьблений у людських тілах, — образ Бога, адже всі люди — це лише сплюндрована й понищена Його подоба. Його відкритий розум радо приймає дітей, жебраків, безумців та мудрагелів і зважує думки їх усіх, додаючи їм широти й вишуканості. Йому поставити б свій караван-сарай при світовому путівці, щоб там могли спинятися філософи всіх народів, і на вивісці написати: «Приймаємо людей, але не звірів. Заходьте, шукачі правильного шляху, якщо у вас є вільна часина і розум ясний». Він, напевно, найрозважливіший з усіх, кого я знаю, знав чи знатиму, і викидає найменше коників. У давнину ми любили походжати за розмовами, і світ, власне, залишався у нас за спиною, адже він не склав присяги жодній його інституції — вільнонароджений, ingenuus. Хай◦би куди ми звернули, небеса мовби сходилися із землею, бо він підносив красу краєвиду. Небо над головою — найпридатніший дах для цього чоловіка у блакитних шатах, адже відбиває його погідну вдачу. Навіть не уявляю, що він міг◦би померти; Природа без нього не обійдеться.

У кожного з нас були добре просушені дощечки думки, тож ми сиділи купкою й стругали їх, випробовуючи свої ножі, й захоплювалися ясною жовтавою деревиною молодої сосни. Ми ступали так тихо й побожно, схилялися один до одного так ніжно, що риба думки не втікала, налякана, вниз за течією й не боялася рибалки на березі, а гордовито підпливала до нас, як хмари, що пливуть західним небом, мов перлисті кучері вовни, які збираються й розсотуються небосхилом. Так ми трудилися, переосмислюючи міфологію, перебираючи притчі й зводячи палаци в повітрі, для яких земля не пропонувала гідних фундаментів. О, великий спостерігачу й великий очікувачу, розмова з тобою для мешканця Нової Англії — як казки тисячі й однієї ночі. Ох, такі ми втрьох вели розмови — відлюдник, філософ і старий поселенець, про якого писав раніше, — що від них моя мала хатинка напиналася й розширювалася; боюся навіть припустити, який тягар вони додавали до атмосферного тиску на кожен квадратний дюйм; на стиках між колодами на стінах з'являлися тріщини, які потім довго й нудно доводилося шпарувати нудьгою, щоб не протікали; але клоччям я запасся заздалегідь.

Був іще один чоловік, з яким я вів «серйозні розважання», що надовго закарбуються мені в пам'яті. Я бував у нього вдома в селі, і він також час від часу заходив до мене; а іншого товариства в мене не бувало.

Так само, як і деінде, я інколи чекав Гостя, що ніколи не прийде. Як писано у Вішну-пурані, «вечірньої пори власник дому най чекає на гостя надворі стільки часу, скільки потрібно, аби подоїти корову, а за бажання й довше». Я часто виконував цей обов'язок гостинності й чекав так довго, що вистачило б