Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

часу подоїти цілу череду корів, але чоловік з міста не з'являвся на обрії.

Зимові тварини

Надійно замерзши, ставки дарували не лише нові, коротші шляхи до різних точок, а й нові види з плеса на знайомі пейзажі навколо. Я часто катався Флінтовим ставом на човні чи ковзанах, однак тільки коли перейшов його по снігу пішки, зрозумів, який він несподівано широкий і химерний — на думку спало море Бафіна. На тому кінці снігової рівнини, де я, здається, доти ще не бував, здіймалися лінкольнські пагорби, а вдалині повільно просувалися рибалки зі своїми вовкуватими псами, мов мисливці на тюленів чи ескімоси. Відстань на кризі визначити складно, тож за туманної погоди, коли рибалки й так скидалися на казкових істот, годі було сказати, велети вони чи пігмеї. Я обрав цей шлях, коли якогось вечора рушив прочитати в Лінкольні лекцію, і між моєю хатиною й лекторієм не ступив на жодну дорогу й не пройшов повз жодну людську оселю. На Гусячому ставку, повз який пролягав мій шлях, жила колонія ондатр: їхні помешкання височіли над кригою, але самих тваринок не було видно. Натомість Волден зрідка засипало снігом, лише подекуди утворювалися неглибокі замети, а що він слугував моїм двором, я міг вільнісінько прогулюватися, навіть коли навколо снігу намітало зо два фути, а селяни не потикалися за межі своєї вулиці. Там, удалині від сільських вулиць, де тишу лише зрідка порушували дзвоники на санях, я ковзався й катався, як той лось на добре втоптаній галявині, а наді мною вгиналися під вагою снігу наїжачені бурульками дуби й поважні сосни. Що ж до звуків зимових ночей, а часом і днів, то з незнаної далечіні до мене долинав тужливий, але мелодійний крик неоарктичної сови — такий звук могла видавати мерзла земля, якби хтось зачепив її плектром, і я з часом призвичаївся до цієї lingua vernacula Волденського лісу, хоча ніколи й не бачив, як птаха пугукає. Я чув цей звук майже щоразу, як прочиняв двері зимового вечора; перші склади лункого пугу-пугу звучали як «духу», й інколи на тому першому «пугу» крик уривався. Одного вечора на початку зими, коли ставок іще не замерз, близько дев'ятої години зненацька заґелґотали гуси, й коли я підійшов до дверей, то побачив, що вони летять дуже низько над домом, а шум їхніх крил відлунював у лісі, як буря. Вони пролетіли над ставом і рушили на Фер-Гевен, мовби вирішили не спинятися тут, забачивши світло моєї хатини. Їхній капітан розмірено кричав попереду. Раптом десь дуже зблизька озвався вірґінський пугач — його ні з чим не сплутаєш, — і такого різкого й гучного голосу я зроду не чув у мешканців тутешніх лісів. Він відповідав гусям, висміював цих прибульців із Гудзонової затоки й доводив, що місцеві мешканці краще знають ці ліси й голос мають потужніший, і сміхом гнав їх за конкордські горизонти. Що хотіли сказати ті гуси, здіймаючи в цитаделі тривогу в нічну пору, присвячену мені? Невже вони думали, що я о такій порі вже сплю, що легень не маю чи гортані? Пугу, пугу, пугу! Цікавішого дисонансу я не чув. Але тонше вухо розчуло б і в ньому елементи гармонії, що їх доти не бачено й не чуто на цих рівнинах.

Чув я й рипіння льоду на ставку, моєму славетному конкордському сусідові, який тривожно крутився й вертівся в ліжку, розбурханий метеоризмом і поганими снами; будив мене й тріск землі у приморозки, такий гучний, наче хтось пригнав воза мені під двері, а на ранок у землі буде тріщина чверть милі завдовжки й третина дюйма завширшки.

Бувало, я чув, як у місячні ночі блукають настом лисиці, шукаючи куріпок чи іншу поживу: вони нервово й демонічно гавкали, як лісові пси, ніби намагалися потамувати якусь тривогу, чи хотіли виговоритися, чи рвалися до світла, чи мріяли стати звичайними псами, які вільно гасають вулицями; адже, враховуючи незбіги в епохах, чи ж не можемо ми припустити, що й серед тварин існує цивілізація, а не тільки серед людей? Мені вони видавалися примітивними людьми, що риють собі нори, завжди побоюються нападу і чекають на своє перетворення. Інколи лисиця, приваблена світлом, підходила до мого вікна, кидала хрипке лисяче прокляття й відступала.

На світанку мене зазвичай будила руда білка (Sciurus Hudsonius), яка гасала дахом і стінами хати, ніби її спеціально для цього відправили до мене з лісів. За зиму я викинув на сніг біля дверей зо пів бушеля недостиглої кукурудзи й залюбки спостерігав за рухами різних тварин, які стікалися до мого порога й цієї наживки. У сутінках і вночі приходили кролики й ласо обідали. Цілий день біля дверей сновигали руді білки, і їхні маневри мене дуже розважали. Спершу з дубів обережно спускалась одна білка, ривками пролітала настом, як листок, підхоплений вітром, робила кілька дивовижно швидких скоків в одному напрямку, не заощаджуючи енергії й поквапливо перебираючи задніми лапами, ніби побилася з кимось об заклад, а потім кілька скоків в іншому, долаючи не більш як пів рода щоразу; потім вона раптом робила непоясненний кульбіт і завмирала з кумедним виразом мордочки, ніби всі очі всесвіту були прикуті до неї, адже кожен рух білки, навіть у найбезлюднішому й найвіддаленішому закутку лісу, має такий вигляд, наче вона, як танцюристка, свідома існування глядачів. Білка завмирала й витрачала на марні роздуми більше часу, ніж знадобилося б, аби здолати всю ту відстань — ніколи не бачив, щоб білки спокійно крокували, — а тоді раптом, так що я не встигав і бровою повести, злітала на молоду сосонку й заводила свій монолог, схожий на звуки будильника. Білка картала своїх уявних глядачів, просторікувала і водночас зверталася до цілого всесвіту; підстав для такої балакучості не бачив ані я, ані, підозрюю, навіть сама білка. Нарешті вона доскакувала до кукурудзи, обирала качан і в той◦же тригонометричний спосіб дострибувала до найвищого гілля в моїй купі хмизу просто під вікнами, де й влаштовувалася на багато годин, вдивляючись мені в обличчя і час від часу здійснюючи вилазки по новий качан. Спершу білка їла пожадливо й розкидалася обгризеними лише наполовину качанами, потім ставала перебірливішою й починала гратися з їжею, скажімо, смакувала тільки серцевину зерняти. Інколи качан, що його необачна тварина притримувала однією лапкою, вислизав і падав на землю; тоді білка зиркала на нього з комічними сумнівами, ніби підозрювала, що в ньому чаїться життя, не знаючи, чи підіймати його, чи добути новий — а чи чкурнути; білка то розглядала кукурудзу,