Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Розділ 44

ПОЛІНА

На перерві мене несподівано оточують Лариса та її подружки. Вони стоять щільним кільцем над моєю головою. Я не встигаю скласти підручники в рюкзак, а він опиняється на підлозі. Лариса підходить так близько, що зачіпає його своїм тулубом і легким рухом стегна скидає його на підлогу.

Що це означає? Вони й раніше мене не любили, а тепер й зовсім щось задумали...

Але це, щось новеньке. Такої агресії мені ще не доводилося відчувати від однокласників.

Я намагаюся не показувати своїх емоцій, хоча всередині здіймається буря. Роблю спробу встати - безрезультатно. Хтось із дівчат грубо тисне мені на плече і осаджує назад, на сидіння. У результаті моя нога некеровано ковзає вперед і я, невдало приземлившись на сидінні, боляче б'юся об парту ззаду. Піднімаю голову в німому питанні. П'ять пар очей впиваються в мене. З викликом, несамовито. Весь їхній вигляд свідчить про те, що вони налаштовані рішуче.

- У чому справа? - запитую я. - Мені потрібно зібрати підручники.

- З нами поговориш - і збереш, - і в голосі, й в погляді Лариси стільки злості та зневаги, що я тьохнуся від неприємних відчуттів.

Вона стоїть навпроти мене і не спускає з мене очей.

- Про що?

- Вгадай. Ти ж найрозумніша.

- Що, про Фелікса? - підказка приходить до мене на автоматі, мабуть тому, що всім відомо, як Лариса небайдужа до хлопця, а інших точок дотику у мене з нею немає. Отже, єдине, що може змусити її звернути на мене увагу й підійти із питанням - Фелікс.

- Розумієш, Царенко, - вона додає до своїх слів рух підборіддя і помах брів. - Саме про нього. Живете разом, так?

- Ми живемо в одному будинку. Так, можна сказати, що я живу в нього, але не з ним, - намагаюся відповідати так, щоб у дівчини було менше запитань.

 - А з якого такого переляку ти там опинилася? - Лариса нахиляється ближче до мого обличчя, мабуть, це найголовніше, що її хвилює.

 - Його батьки запросили мене в гості. Не пхай носа до чужого проса, - щось всередині мене підіймає голову і змушує посадити цікаву Ларису на місце.

 - Так ви зустрічаєтеся чи ні?

 - Поклади на місце мій рюкзак, який ти скинула на підлогу, - моя реакція цілком закономірна, оскільки натовп войовничо налаштованих дівчат продовжує стояти навколо моєї парти, а їхні ноги топчуть мою річ.

 - Та на фіг мені здався твій рюкзак, - грубо відповідає Лариса. - Сама піднімеш.

 - Я бачу, як він тобі здався. Якщо не здався - навіщо тоді чіпаєш?

 - Бач! До чого добалакалась, - дівчина не на жарт виходить із себе, ногою відкидаючи мій рюкзак далі. - Відповідай на моє запитання.

 - Слухай, у тебе стільки запитань, що я вже збилася з рахунку, - зі здивуванням виявляю, як у мені зароджується сміливість, у міру того, як помічаю, що вона виходить із себе і зараз лопне від злості.

 - Ви з Феліксом зустрічаєтеся? Запитую востаннє, - обличчя її поступово починає червоніти.

 - Цікавій Варварі ніс відірвали, - кажу перше, що спадає на думку.

- Ах ти стерво!  Ти як зі мною розмовляєш? - в очах Лариси помічаю здивування, як це я посміла так зухвало їй відповідати.

- А що - для такої королеви, як ти, потрібні особливі слова? Вибач, але для мене ти така сама, як і всі. Й говорити з тобою я буду так, як ти цього заслуговуєш.

- Ти що, сирітка, скажена? Да ти з глузду з’їхала, чи шо?

Лариса вже починає простягати свої руки до мене, як я чую голос Никифора, який високо підіймає мій рюкзак й тримає його над головами дівчат, що оточили мене.

 - Що відбувається? Хто втратив майно? Що я пропустив?

- Ну-ка, розповідайте, курки! - Никифор опускає рюкзак на мою парту й обіймає Ларису, стримуючи її руки. Непомітно й обережно він відтісняє її подалі від моєї парти. Решта самі розходяться. Без ватажка їм тут робити нічого.

 - Вгамуйте свою скажену подружку, - я наважуюся вигукнути, осмілівши від присутності Артура.

Дівчата справді починають її тягнути геть із класу.

- Ходімо, ходімо! Не вистачало ще проблем через цю дурепу!

- Якщо я дізнаюся, що ти з ним зустрічаєшся, я тебе вб'ю, вівця! - кричить вона мені, віддаляючись геть. Подружки її тягнуть за собою, намагаючись вивести з класу.

- Ну, і? Що це було?  - звертається до мене Никифор.

- Це... вони.  Їм завадив мій рюкзак, - я нервово посміхаюся йому.

- Та вже... О це справи, - хмикає хлопець. З його вигляду помітно, що він скептично сприймає мою відповідь і намагається сам здогадатися про справжню причину конфлікту.

- Спасибі тобі, Никифор, - вдячно дивлюся на Никифора. - Якби не ти, довелося б мені новий рюкзак купувати, напевно. Я розглядаю свій рюкзак, оцінюючи шкоду, завдану войовничим нападом однокласниць.

- Нема за що, - усміхається хлопець. - Якщо, що, звертайся, хоча, зачекай, у тебе та - акі захисники, що я пролітаю повз, як фанера над Парижем.

Він так смішно жестикулює рукою, показуючи уявний політ фанери, що я не стримуюся й починаю сміятися. Тільки сміх мій якийсь нервовий. Не на жарт перехвилювалася й не відразу вдається повернути звичний, спокійний стан.

- Слухай, а чого вона сказилася? - Никифор пильно дивиться на мене. Не через Павленка випадково?

- Так, мабуть... Адже він ніс мій рюкзак, привселюдно.

- Й сидить із тобою тепер за однією партою, - задумливо підкреслює Никифор. - Без нашого Гриця вода не освятиться. Я взагалі останнім часом за нього турбуюся. Дивний він якийсь став. Як не від світу сього.

- А я нічого не помітила, - розуміючи, до чого хилить Никифор, свідомо ухиляюся від розвитку цієї теми.

- Ну ясно, - киває він. -Смішна ви парочка!

- Парочка? - зводжу я брови. - Ні-ні, ми не зустрічаємося!

- Та годі? - знизує плечима Никифор. - А щось мені підказує, що у ваших стосунках стався перелом і все зараз із точністю до навпаки.

- Чому ти так вирішив? - замислююся я, відчуваючи, як знову починаю хвилюватися. Невже так помітні зміни?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍