Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

на електричну лінію і зробив коротке замикання та опустив зону в темряву. Ще один помічник потрібен, щоб потягнути вірьовку з якорем назад, розв’язати її і сховати.

— Павле, як тобі подобається цей план? — звертаюся до Павла.

— Подобається, — відповів. — Ми обдумували варіянт підкопу — не підходить: важкий, довгий і малоймовірний, щоб його не відкрили ще на стадії підкопування. Один чоловік пропонував зробити гелікоптер. Ну це явно неможлива річ. Один міркував, як би його зробити велику кулю, наповнити її теплим повітрям і перелетіти через колючий паркан. Цей план має одну позитивну рису — в темну вітряну погоду він без жодного шуму міг би вилетіти з зони і полетіти далеко-далеко. Але де ти візьмеш так багато тонкої прогумованої тканини і як ти склеїш із неї величезну кулю? Неможливо.

Думали над катапультою. Якщо човник-гніздо з людиною розганяти порохом, то або людина впаде зовсім близько за зоною або, якщо заладувати більший заряд, то може зламати хребта. Проблему спускання на землю здається розв’язали: парасолька діаметром у 6 метрів загальмувала б падіння до такої швидкости, що вже не розбився б.

— Ці теоретичні розрахунки перевіряли на практиці чи ні?

— Ні, не перевіряли, — каже Андросюк.

Катапульта може кидонути човника-гніздо з людиною і за допомогою пружин або мотузків з балансирами, але ця машина була б така громіздка, як у Франкового Захара Беркута. Тобто це не підходить. І того ми зупинилися на варіянті подолання охоронної загорожі по верху.

— Уже є люди на допоміжні ролі?

— Токар уже є. Кочубей. Він виготовить припіканку. Інших поки що немає. Будемо підшукувати.

— Гаразд. Готуйте. Інформуйте мене про хід підготовки.

Ми попрощалися й розбіглися.

Кілька місяців не поверталися до цієї теми, і я нічого не робив, чекаючи на якийсь сигнал з їхнього боку. Згодом підходить Кочубей і розповідає, що токар зробив пістоль. Він надер сірки з сірників, заладнав у цівку набій, зрізав свинець з кабелю, зробив з нього кулю і загнав її на сірку. Цівка була завдовжки сантиметрів з дванадцять — це цілком достатньо для влучної стрільби. Потрібно було випробувати. Він попросив Павла забезпечити шумове прикриття. Заліз на горище електростанції і чекав на гудок. Павло загудів, але щось вельми слабко, Кочубей запалив сірку, і пістоль бабахнув. Маскування пострілу вийшло вельми слабке, і Кочубей, злякавшись, що менти вдарять на сполох, жбурнув пістолета у шлак. Шлак в середині розпечений. У ньому все згоряє і перетворюється на червоний присок. Проте, як виявилося, постріл сприйняли за удар якогось заліза, і менти не сполошилися. А пістоля не стало. Кочубей був злий, а Андросюк пояснював свою невдачу якоюсь технічною заковикою. Втікати можна лише влітку, аби мати можливість місяців шість переховуватися десь на безлюдній природі. Треба вже поспішати. Кочубей знову пішов до токаря.

Я, відчувши потребу квапитись, почав вивчати терен за тією вартовою вежею, що нас цікавила. Потрібно добре знати, де які дерева, кущі, болота, щоб у разі потреби можна було певніше просуватися вперед уночі. Намагався використати будь-яку нагоду залізти на дах сушарки, котельні, навіть на залізний стовп, до якого прикріплений трос для вивезення вагонки зі шлаком. Відкрито довго вдивлятися в далечінь було небезпечно — вартовий міг зауважити, то я про людське око брав до рук верхолазні кігті абощо, буцім щось лагодив, а сам малював у голові мапу і розставляв на ній групи дерев, ряди кущів, прогалини між очеретом — напевне, то русла рівчаків чи старі заболочені річища — відмірював між ними відстань. Згадав сержантську науку з армійської служби про визначення відстані за допомогою простягнутої руки та різниці (відстані) між правим і лівим оком. Ставши за стіну так, щоб ніхто не бачив, простягну праву руку в напрямку окремого високого дерева й кілька разів приміряюся до нього то одним, то другим оком.

Десь за тиждень-півтора після Кочубеєвого пострілу з’явилася червона смуга, і всім нам заборонили ходити на роботу в третю зміну. Червона смуга зобов’язала ментів частіше перевіряти в’язнів і в робочій, і в житловій зоні, навіть серед ночі під час сну.

Що спричинило підозри щодо можливої втечі в’язнів, ніхто з адміністрації чи вільнонайманих нічого не казав. Може, взагалі на те була якась інша причина. Довелося нашу підготовку відкласти на майбутнє, а коли токаря перевели в якусь іншу зону, питання про втечу взагалі повисло в повітрі і якщо до нього поверталися в розмові, то більше не в дусі підготовки до втечі, а в дусі розгадки причин, які дали підставу адміністрації запідозрити можливість втечі.

За пару днів я зайшов до Юрка Литвина, що працював на рейсмусному верстаті деревообробному цеху.

— Здоров був, Юрку! — привітався до нього.

— Здоров Левку! — відповів.

— Уже кінчай цю працю! Ходімо в бік вахти. Скоро кінець праці. Випускатимуть.

— Зараз підемо, ось закінчу кілька планок і підемо.

— Маєш цю купу скласти чи так залишиш?

— Треба скласти.

Я взявся складати планки в рівний стовпчик, поки Литвин закінчував роботу на верстаті.

Коли вийшли з цеху й пішли у напрямку вахти я питаю:

— Юрку, ти вже скільки років сидиш?

— Вісім, а що?

— Правда, що роки минулих страждань стискаються в короткий проміжок часу, який уже не вельми хвилює душу?

— Значною мірою це так.

— Жахливо. Виходить, що людина живе тільки в сучасному. Якщо довга стрічка минулого життя скоротилася до коротесенької смужки, а майбутнє — фантазія, то виходить, що ми живемо лише в сучасному. Жахливо: так живуть комахи, корови та інші істоти з курячим мозком!

— Навпаки, це дуже добре. Коли б люди пам’ятали всю довгу стрічку минулого життя, вони жили б у минулому, бо ж сучасне — це лише мить. І позбавили б себе насолоди.

Підійшли до колод неподалік вахти. На колодах сиділи люди, чекали, коли їх пускатимуть до житлової зони. Я кивнув головою в бік дядька, який сидів сам, і питаю Литвина:

— Ти знаєш цю людину? Я чув, що він з Кубані. Нібито сидить за український націоналізм?

— Я його знаю. Ходім до нього. Познайомлю.

— Пане Петре, дозвольте представити вам мого друга? Це — Лук’яненко Левко.

Кремезний чоловік середнього зросту встав з колоди, простягнув руку до мене й каже: “Петриченко Петро.”

— Ви справді з Кубані? — питаю.

— Так, справді. А що?

— А правда, що ви були в УПА?

— Правда. А що?