Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А втім і на Кубані живуть українці.
— Кубань — це Україна чи не Україна, а що там живуть не тільки українці, це вже інше питання.
— Пане Петре, скільки ви вже сидите?
— Чотирнадцять. А що?
— Коли б чотирнадцять років тому ви точно знали, що сидітимете 15 років, ви наклали б на себе руки чи ні?
— Далебі, наклав би. Не варто було так довго страждати задля отого короткого непевного майбутнього, яке я ще матиму. А крім того, не варто було 15 років працювати на своїх катів та на імперію, що гнітить Україну. Не варто було!
— Той факт, що совітська імперія має політв’язнів, це з нашої демократично-самостійницької позиції плюс чи мінус? Я думаю, що це плюс, бо це свідчить про те, що не все населення змирилося з диктатурою. Уявімо собі, що всі політв’язні покінчили самогубством і такої категорії в’язнів уже немає. Та в такому разі комуністичне керівництво справді мало б підставу (формальну, звісна річ) заявити на весь світ, що в Союзі справді настала повна ідейна єдність. Та вже хоч би для того, щоб не дати комуністам такої підстави, ми повинні жити і фактом свого життя спростувати їхню брехню.
— Ну, по-перше, — каже Петриченко, — неможливо, щоб усі політв’язні наклали на себе руки. Та й нерозумно було б це робити тим, у кого термін ув’язнення коротший і сам він молодший. По-друге, я не думаю, що західні держави беруть близько до серця наші страждання. І їм наплювати чи тут хтось покінчив самогубством, чи не покінчив і терпить.
— О ні, комуністичному керівництву дуже хочеться справлять про себе добре враження, бо від цього ж залежать успіхи в поширенні своєї влади на інші країни світу. Тому протест має сенс, якщо про нього стає відомо західному демократичному світові.
— Юрку, ти переніс питання в площину міжнародної політики. Пан Петриченко, як я його зрозумів, мав на увазі суто індивідуальний підхід. Врешті кожен є господар власного життя. Кожен один — це окрема індивідуальність, яка хоч і стоїть у багатьох горизонтальних зв’язках із родичами й друзями, але перед могилою, тобто в момент найважливіший, вирішальним виявляється зв’язок вертикальний: дух пращурів, тобто заповіти духовних отців нації, власний дух, тобто як розуміє людина своє призначення на землі і Господь Бог як верховний суддя над совістю кожного з нас. З такої точки зору людину не вельми стримують на землі родичі й друзі. І коли сама вона не хоче змиритися з безконечним рабством, то я не думаю, що вона варта осуду.
— Шановні молоді люди, — мовив Петриченко, — ви говорите вельми складно, а в дійсности все просто: людина не знає майбутнього. Це їй не дано знати. Вона не знає чи доведеться їй сидіти 15 років чи не доведеться. І ця надія її дурить і 15 років, і більше. В неволі тяжко зневіритися й переступити рубіж. Не тут, у цій колючій клітці, рубіж для перемоги в собі сильного над слабким, а там в Україні в повстанській війні з окупантом. Там, де всі прийняли просту і зрозумілу формулу: “Краще згину, аніж потраплю живий до рук окупантів!”
— Те, що ви кажете, можна висловити інакше: особисто значно важче зважитися на самогубство, ніж гуртом у бою. Це абсолютна істина. Проте нас цікавить самогубство саме як індивідуальна психологічна проблема. Ви відповіли на неї так: не варто мучитися 15 років, проте віра не дає повірити, що їх всі доведеться сидіти. У вашому випадку віра дурила. Звідси завдання: як подолати оманливу віру? Ясно як: логікою. Необхідно логічно проаналізувати внутрішні і зовнішні обставини в Союзі і прийти до однозначного логічного висновку.
— Це неможливо! — вигукнув Литвин. — Чинників, що діють у Союзі і в світі щодо Союзу так багато, що їх не можна охопити і тому неможливо прийти до єдиного логічного висновку.
— Тобто, — кажу, — розумом не можна подолати віру. А це означає, що джерело психічної сили, що піднімає людську руку на себе, не в голові, а в душі: прислухалася людина до своєї душі, до неба і відчула, що має піти з життя в інший світ. У такім разі це вже акт не волі, а акт долі. Як казав Шевченко:
Така її доля, о Боже мій милий …
І подумав про себе: чим накладати на себе руки, то краще спробувати тікати! Так, тікати звідси на волю! Тікати!
Розповідь Володимира Юрківа
1. Атентат — убивство міліціонера
З Володимиром Юрківим я познайомився іще в перші дні свого перебування в концтаборі. Це був чоловік середнього зросту, мав 35–40 років, із світло-сірими ясними очима. Ніс трохи кирпатий, наче невеличкою картоплиною. Чиста біла шкіра, русяве волосся і високе-високе чоло. Його поділяли на рівні горизонтальні смужки три борозенки, що починалися із самого правого краю і йшли до лівого краю чола. Широкий у плечах. Загалом — здорової статури чоловік. На ньому темно-синя куфайка, чорні в’язенські штани з грубої бавовняної тканини й кирзові чоботи. На голові — така ж темно-синя в’язенська ватяна крилатка. У гурті ми вже кілька разів зустрічалися. Він казав розумні речі, і я хотів з ним докладніше побалакати. Все не випадало нагоди. Цього разу я йшов з Віруном до ІОрківого барака в надії його там застати, а тим часом дорогою просив Віруна організувати мені зустріч з нашими союзниками. Спочатку з тямущим литовцем.
— Добре, я організую, — запевнив Вірун. — У мене є знайомий литовець із зеленої армії.
— Що це означає?
— Зеленою армією в Литві називають повстанців. Часом цю армію ще називають “лісовими братами”.
— Степане, підбери ще по одному естонцеві та латвійцеві для знайомства на ближчий час.
— Я вже підібрав. Якщо ти не проти, то з естонцем можна зустрітися в неділю.
— У неділю? Підходить. Після обіду.
— То я вже піду, ти знаєш, де секція і ліжко Юрківа, знайдеш сам.
Вірун повернувся і швидко пішов засніженим трапом повз барак. Я зайшов до секції Юрківа. Той саме читав журнал “Вітчизна”. Я привітався й запитав, що цікавого він там читає.
— Велику літературознавчу статтю Миколи Жулинського. — Знаєш, — каже, — Жулинський розумний чоловік і коли б не рамки соціялістичного реалізму, то був би добрий автор.
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.