Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

щоб потім, якщо почнеться війна, приєднатись до румунів. Але ідея була дуже наївна — хто б це повірив у такий «ентузіазм»?

*

Прийшла, нарешті, книга Сахарова «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу».

Чудово сформульовано основні проблеми, що постали перед світом, видно безстрашну сміливість, з якою викривається неосталінська політика в СРСР. Дуже наївною видалась футурологічна частина — пропозиція реформ у внутрішній та зовнішній політиці. Зараз, після 21-го серпня, особливо виразно видно, що будь-які істотні реформи зверху неможливі.

Особливо сумнівними видались мені слова про зближення СРСР і передових капіталістичних країн. Так, «конвергенція» можлива, але яка? Реальні тенденції свідчать про зближення у точці падіння в прірву. В СРСР зростає свідома й несвідома тенденція до відмови навіть від слів соціалізму, до переходу в державний капіталізм у його оголено-нелюдській формі. Якщо Захід і почне наближатись до СРСР, то радше посилюючи антидемократизм, ще більше концентруючи капітал і зрощуючи державу й монополії.

Та Сахаров і сам бачить цю небезпеку, і каже в своїй статті, що зближення не повинне перетворитись на змову урядів.

Стаття Сахарова широко розійшлася у наукових інститутах і поміж літераторів. Про неї багато дискутували. Та було не до дискусій, бо вже 26-го зателефонував Якір і повідомив, що 25-го на Красну площу вийшли на демонстрацію Лариса Богораз, Віктор Файнберґ, Павло Литвинов, Наташа Горбаневська, Костянтин Бабицький, Володимир Дрімлюга і Вадим Делоне. Вони вийшли з плакатами протесту проти окупації ЧРСР. Їх арештували, і, ймовірно, звинуватять або в «антирадянській пропаганді», або в «наклепі на владу», або в порушенні «роботи транспорту і державних установ».

Ми раділи, що знайшлись люди, які заявили, що не всі в СРСР підтримують агресію.Багато хто жалів, що на площу вийшов Литвинов, — він дуже потрібний самвидаву. Але всі розуміли, що в даному випадку «здоровий глузд» було відкинено заради почуття протесту, через те, що не можна мовчати — бути співучасником агресії. Багато хто їм заздрив, незважаючи на те, що розуміли, яка важлива тиха самвидавівська робота.

У всіх установах проводили збори на підтримку «братерської допомоги» і «рятування соціалізму» в ЧРСР. Дехто не з’являвся, дехто утримувався, дехто протестував.

Незгодних почали репресувати.

В Інституті кібернетики виступив академік Глушков — він засудив чехословацьких опортуністів і контрреволюціонерів і підтримав вторгнення. Хтось із працівників запросив журналіста. Коли академік побачив магнієвий спалах фотоапарату, він зблід і замовк.

Після зборів Глушков передав Вікторові Боднарчуку, якого вже вигнали з інституту, що він не хотів, аби його виступ став загальновідомим. Адже всі працівники розуміють, що він мусив це зробити задля Інституту, задля науки (на… треба така наука?)

Навіть ця безпринципова людина не хотіла, аби про те, що вона підтримує агресорів, знали в світі.

Третій номер «Хроніки» вмістив інформацію про протести проти агресії. У листі газетам «Руде право», «Уніта», «Морнінґ Стар», «Юманіте», «Монд», «Вишингтон пост», «Нойє цюрхер цайтунґ» і «Нью-Йорк тайме» Наташа Горбаневська розповіла про плакати, які тримали демонстранти, про те, як били демонстрантів і т. д.

28 липня за порушення паспортного режиму було арештовано Анатолія Марченка (він сидів з 1960 по 1966 рік в таборі, а вийшовши на волю, не мав права їздити до Москви). Насправді його судили за книгу «Мої свідчення», за лист від 26 липня в чехословацькі газети про наклепницьку кампанію проти ЧРСР і про загрозу інтервенції.

21 серпня Марченко отримав рік таборів.

*

Наприкінці вересня до Києва приїхали представники кримських татар — фізик Ролан Кадиєв і лікар Зампіра Асанова. Від свого народу вони мали спеціальні мандати, в яких було чітко сформульовано, що вони мають обстоювати. На поїздки до Москви чи до Києва народ видавав представникам гроші.

Ролан і Зампіра приїхали з дорученням передати листа українському урядові. Вони розповіли, що агенти КДБ розпускають серед кримських татар чутки про те, що в Крим їх не пускають «українські націоналісти». Ми сміялись:

— Які? Шелест чи Дзюба, якого Шелест переслідує за націоналізм?

А в Криму КДБ розповсюджує чутки, що татари хочуть вигнати українців та росіян з їхніх домівок…

Пішли до Віктора Некрасова. Зампіра подякувала йому від імені народу за підтримку.

Некрасов розповів кумедний випадок.

Якось в Криму, в номері готелю, він жартував із своїм приятелем, письменником Н.:

— Влаштуймо тут революцію. План звичайний: насамперед вокзал, телеграф, банк. Потім виженемо росіян та українців, проголосимо незалежну Кримську республіку. Попросимо у татар притулку і будемо жити у вільній країні.

Одного разу з Н. провели розмову про те, що він відмовився виступити проти Некрасова. Н. всерйоз нагадали:

— Ви думаєте, ми не знаємо, як ви з Некрасовим хотіли зробити революцію в Криму?!

*

Ми вирішили познайомити Зампіру і Ролана з українськими патріотами.

Татари зустрілися з Дзюбою та Зіновією Франко, онукою відомого українського революціонера, поета Івана Франка. Вони пообіцяли зібрати серед української інтелігенції підписи під вимогою повернути татар на їхню батьківщину. (Багато хто окрім Дзюби й Франко зробили для татар, що могли. Іваничук, наприклад, можливо, й безвідносно до того збору підписів, написав історичну повість «Мальви» про період дружби України й Криму. «Інтернаціональна» радянська влада заборонила повість — за «націоналізм». Чий?..)

Ми із Зампірою та Роланом ходили додому до письменників, щоб привернути їхню увагу до кримськотатарської проблеми. Побували в багатьох. Що менш чиновним був письменник, то щиріше він відгукувався на наші слова.

Прийшли до Андрія Малишка. Зустріла нас його дружина, поетеса Любов Забашта, та сама, що дорікала мені в 66-му році за мою мову російську…

Ролан розповів їй, як знищують пам’ятки кримськотатарської старовини, попросив звернутися з протестом до Товариства охорони пам’яток старовини.

— Яв Криму часто відпочиваю і не бачила, аби хоч щось було зруйновано!

Ролан показав їй фотографії руїн. Тільки пушкінський Бахчисарайський фонтан залишили, бо він пушкінський. (Дякуємо, товаришу Пушкіне!)

— Добре, наступного року я поїду туди в санаторій і подивлюся.

Увійшов Малишко. Вона підбігла до нього і щось шепнула. Той хутенько пройшов до спальні.

Забашта пояснила нам, що у Малишка вночі був серцевий приступ і він не зможе з нами розмовляти.

— Він, звичайно ж, співчуває вашому народові.

Від Малишка пішли до Бажана. Біля під’їзду стояв міліціонер. Ми розсміялись — ось як бережуть талантів.

— Вам до кого?

— До Бажана.

— Він у Конча-Заспі (місцевість під Києвом, де розташовані урядові дачі та санаторії).

Назагал у Ролана склалося дуже гарне враження від української інтелігенції, особливо від Дзюби. Він сказав мені після всіх візитів: «З