Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

радіють з перемог союзника. (Щоправда, Муссоліні при цьому поставляв зброю фіннам. Англія і Франція також підтримували Фінляндію.)

Поступово статей про доблесні успіхи в Фінляндії стало менше, а потім вони й зовсім зникли. Почалися статті про бої за те чи інше село. Про народний уряд забули. Зненацька вигулькнув старий, ненародний уряд, з яким і уклали мир.

Дивно, що тогочасні читачі не зрозуміли, що Червона Армія слабка, коли виявилось, що вона нездатна перемогти Фінляндію. Як могли не зрозуміти, що сталінізм пов’язаний з гітлеризмом, що «п’ята колона» у Фінляндії слабка?

21 грудня увесь світ відзначав 60-річчя Вождя всіх народів.

На найпомітнішому місці «Правда» розмістила привітання вождеві від фюрерів — Гітлера, Чан Кай-ші й словацького Тісо.

Цитати про захоплення Бесарабії, приєднання Прибалтики, про війну в Китаї я не встиг виписати: відпустка, скорочення штатів, а потім 21 серпня — все це не дало мені закінчити статтю.

У «Правді» від 21-го анонімка, прохання про допомогу від неназваних керівників КПЧ. «П’ята колона» працювала.

Задовго до цього в самвидаві появились «2 тисячі слів», промова Вацулика на з’їзді чехословацьких письменників, «Програма діяльності КПЧ» та інші переклади з чехословацької преси, особливо з «Літе-рарних листів». Нарозхват була «Дукля» — журнал українців Словаччини. На жаль, в ньому аналізувались тільки національні й релігійні проблеми в новій Чехословаччині. Національна обмеженість журналу виявлялась у всьому. Коли українця В. Біляка вибрали секретарем словацької компартії, українці Словаччини раділи. Та коли Біляк публічно зрікся свого українства, по суті, попередивши про те, що готовий продати всі народи ЧРСР), «Дукля» накинулась на нього.

Але радість «весни» так переповнювала сторінки «Дуклі», що можна було навіть не знати інших чехословацьких газет і журналів, щоб зрозуміти, що «весна» справді прийшла.

Демократизм, гуманізм, правдивість «Програми діяльності КПЧ» тоді переконували нас більше, ніж будь-що інше, що чехословацька компартія справді почала будувати «соціалізм з людським обличчям».

Назва ця мені не подобалась, бо вона припускає можливість соціалізму з нелюдським обличчям. Останнє — не соціалізм, а нова форма експлуататорського суспільства. З цієї ж причини мені здається невдалим термін «казармений комунізм». Як ідеологія такий «комунізм» можливий, але як лад він або неможливий, або це не комунізм. Адже тоді повинні бути люди, зацікавлені в тому, щоб зберегти нелюдськість комунізму, ті, що поза рамками «рівності, братства й свободи», що мають політичні й економічні пільги. Вони повинні бути найрівнішими і найвільнішими «братами».

Напади на ЧРСР з кожним днем збільшувались. Ми всі чекали: якщо почнеться війна, чи скажуть своє слово друзі ЧРСР — Румунія та Югославія, а також вороги — «імперіалістичні держави».

Ходили чутки, що Румунія та Югославія обіцяли Дубчекові військову допомогу в разі вторгнення. Югославія почала озброювати своїх мешканців на випадок війни з «братами» по крові й ідеології.

Та ми знали, що чехословацькі війська стоять не біля кордонів СРСР, а біля кордонів з Німеччиною, що їхні гармати звернені на Захід. Дубчек зовсім не готувався давати відсіч агресії з радянського боку.

ФРН не лише не збиралась вторгнутись на допомогу «контрреволюції», а зі страху перед провокацією з боку країн Варшавського договору на всяк випадок провела військові маневри якомога далі від ЧРСР, хоча раніше збиралась провести їх біля чехословацьких кордонів.

Найогиднішими виглядали в наших газетах перекази статей західних журналістів про ЧРСР.

Довільні домисли «Вашингтон пост», «Дейлі мейл», «Темпо», «Нью-Йорк Тайме», австрійських та інших газет видавались за самовикриття імперіалістів. Свободу фантазувати й брехати, яку мають західні журналісти, використала невільна брехлива преса Радянського Союзу. Вкотре «свобода» допомогла антисвободі. Брехливість західних журналістів завжди зручна для радянських фальсифікаторів.

Протилежне також правильно. Західна преса неодноразово використовувала радянську брехню для боротьби проти соціалізму.

І ось повідомлення — війська країн Варшавського договору вторглись у Чехословаччину. Пізно ввечері ми сиділи біля приймача і слухали чехословацькі радіостанції. 21–24 серпня тепер зливаються у пам’яті в одну довгу ніч кошмару, сорому й відчаю.

Ми слухали інформацію про реакцію чехословаків на братерську допомогу. Виступив Людвік Свобода. Він плакав, бо трагічно повторювалась окупація 38-го року, проводив паралель між 38-м і 68-м роками. Ми всі плакали разом з ним, бо ж окрім сліз та безсилої ненависті до своїх «вождів», нічого не могли протиставити силі.

Було нестерпно соромно бути радянською людиною, бути марксистом. На душі лише страх за ЧРСР, СРСР, за майбутнє всього світу, відчуття того, що надходить довжелезна зима, ніч сталіно-фашизму.

На вулицях підходили малознайомі люди й говорили із ненавистю й злом:

— Чому американці мовчать? Хоч би китайці розв’язали війну!

— Треба бомби кидати. Самвидав і всіляка пропаганда — кобилі під хвіст, це все іграшки.

І найзліші, найрозпачливіші слова казали найпоміркованіші, ліберали.

Я намагався якось заспокоїти друзів, відмовити від тих чи інших авантюр. Але й сам схилявся до того, щоб піти на яку-небудь авантюру.

Жити в цій мерзенній країні стало неможливо, бо не видно було реальних ефективних методів боротьби з бандитською владою. Якщо навіть організована, політично розвинута країна, одностайна в поглядах на право йти своїм шляхом, на право на незалежність, зі своєю владою, армією і т. д. нічого не змогла зробити, то що може зробити жалюгідна жменька радянських опозиціонерів?

Я вирішив іти в чехословацьке консульство — просити про громадянство. Виявилося, що декілька киян випередило мене, але консула не було — поїхав до Москви. Його заступники дякували за моральну підтримку радянських громадян, але радили не виступати, щоб не дати приводу звинуватити консульство у «підбурюванні». Вони самі нічого не знали про події в ЧРСР і днями й ночами сиділи біля радіоприймачів. Сказали, що чехословацького посла в Москві підкупили наші окупанти.

Я вирішив піти в югославське консульство. Виявилось, що в Україні такого немає.

Була пропозиція влаштувати демонстрацію. Після довгих дискусій вирішили цього не робити: нас у Києві так мало, що арешт демонстрантів частково паралізує самвидав. Вирішили тільки підтримати чехів і словаків єдиним, що могли зробити — якомога більше розповсюджувати документи «весни». Вночі 21-го чи 22-го ми з дружиною повертались на таксі додому. Перед мостом Патона машина мусила зупинитися — по мосту йшла нескінченна колона з гарматами й ракетами.

Таксист злісно сказав:

— Румунів їдуть душити!

Ми так і завмерли. Адже румуни, мабуть, не потерплять «братньої допомоги». Значить, почнеться війна…

У ті дні багатьох хлопців забрали в армію. Їх обробляли брехнею про Румунію, про її контрреволюційний уряд (він таки контрреволюційний, але не в брежнєвському розумінні).

Біля румунських кордонів стояли наші війська.

У декого з киян з’явилась ідея — піти добровольцем в армію,